Дай серцеві волю, заведе в неволю. Марко Кропивницький
в неволю
(Драма в 5 діях)
ЛИЦЕДІЇ:
Семен Мельниченко, парубок.
Микита Гальчук, син старшини.
Іван Непокритий, сирота, побратим Семенів.
Омелько Вертелецький, парубок.
Одарка Степаненкова, дівчина.
Морозиха, удова.
Маруся
Горпина }дівчата.
Xристя
Кугут, селянин, 1-й
}старости.
Скубко, писар, 2-й
Зачепиха, баба Одарчина.
1-й
2-й
3-й
4-й }парубки.
5-й
6-й
7-й
Селяне.
Діється в Херсонщині.
ДІЯ ПЕРША
Село. Управоруч хата, навкруги город, заплетений лозою; в городі біля хати, з причілку, квітки, сояшники і маненька верба. Уліворуч простяглося село: хати у зелені, церква, садки, скирти хліба і вітряки… Смеркає.
Ява 1
Семен Мельниченко (йде з гори шляхом, зупиняється, здійма бриля і ніби зачарований дивується). Ось і любий край і рідне село! Давно, давно я попрощався з тобою, рідна батьківська оселе, дорога країно. Я покинув тебе ранньою весною; тоді ти була якась сумна, невесела, мов після пожежі, і на токах тільки де-не-де маячив невеличкий стіжечок, дерева були обголені лютою зимою… Тепер ти знов звеселіла; знов пишаєшся в скиртах та в стогах; знов хати заквітчались і потонули в зелені, і тільки де-не-де біліють помеж густими садками, – то виринуть, то знову уринуть, мов лебеді на безкраїм морі. Чи знайдеться ж у світі хоч одна людина, щоб не закохалась на цей любий, тихий та веселий рай? А он далі і церковця божа, а ген ледве мріють вітряки; далі степ, степ синій, як море!… А он і хата милої – весела та світла, як погляд дівочий. Чого ж це у мене на серцеві ніби похолонуло? Руки тремтять, і голова, мов у вогні, горить… (Підходе до хати). Боже милий! Як тут гарно, скільки усякого цвіту! І свячена верба, що вдвох на вербній з завутрені принесли і посадовили, розрослась навдивовижу: мабуть, часто поливана. А он сояшник як височенно вигнався, ще й голову схилив, наче зажурився і думає тяжкі думи… Нібито він розуміє і сумує, що ось незабаром прийде зима, зв’ялить його, а буйний вітер вирве стебло з корінням і занесе його далеко…
Ява 2
Семен і Одарка.
Одарка (вийшла з хати, пізнала Семена і нищечком до нього підійшла). Хто це стоїть?
Семен (кинувся до неї). Одарко, серденько моє!…
Одарка. Е, ні-ні, постривай, парубче! Рукам волі не давай!…
Семен (тривожно). Що це з тобою?
Одарка. Ач, який добренький, – підійшов крадькома та й в хату не йде!
Семен. Я ж оце тільки що прийшов і думав…
Одарка. Що вже Одарка не любить тебе?
Семен (зітхнув). Не думав доки… А тепер думаю і думці не вірю…
Одарка (прожогом кинулась йому на шию). Орле мій! (Заридала). Щастя моє!… Ох, боже ж мій, я ж думала, що тебе вже й на світі нема… Де ж це ти взявся? Звідки прилинув до своєї милої? (З радощів і плаче, і сміється).
Семен. А ти без жартів ані на ступінь! Така ж жартовлива, як і перш була. Аж налякала мене так, що й господи!…(Сміється). «Стривай, каже, парубче!» У мене аж душа замерла, і ніби земля підо мною затрусилась…
Одарка (сміється). Коли б не так дуже скучила за тобою, то ще б гірш налякала. Як же ти змарнів!… Слабий був? А оченята блищать, як зорі. Ти, певно, втомився, мій голубе? Ходи в хату, спочинеш…
Семен. Не годиться в хату йти; люде постережуть, почнуть базікати, що я й додому не зайшов, та… Ми ж ще не заручені. Тут так гарно, вітрець свіжий подиха. Сядьмо на хвилину та побалакаєм.
Сідають.
Що ж бабуся твоя, чи здрастують ще?
Одарка (жартуючи). Підскакують; з печі до долу, а з долу на піч. Вони таки частенько про тебе згадують. Мабуть же, й правду кажуть, що «не втаїться коханнячко, як у мішку шило». А ти й не бачиш нашої верби, що вдвох з завутрені принесли та й посадовили?
Семен. Я вже з нею з першою привітався!
Одарка. Щоранку й щовечора поливала я її дрібненькими слізоньками. Згадаю було тебе і гірко-гірко заплачу. От і зараз губи вже й сміються, а сльози ще тремтять на очах. Не знаю, як я з жалю не вмерла. А оце як почали повертатись з заробітків, то я кого не зустріну, зараз і питаю: чи не бачили, чи не чули чого про тебе? Прийде вечір, дівчата зберуться на вулицю, співають, сміються, а у