Оповідання й новели 1921 — 1923 . Хвильовий Микола
шляхи. Сьогодні мої мислі про інше. Це знає й Марія. Я думаю зараз про женщину революції. — Nicolas! — і Марія виймає хустку, що пахне конвалією, і підбирає волосинки під капелюшок, що їх розкидає весняний вітер. — Nicolas! Ти скажи мені: невже женщина так міцно зв’язана з революцією, що без неї новелістові не можна обійтись? — Да, Маріє! Без женщини не можна обійтись. Бо женщина — це круг наших емоцій. — А я от тобі не вірю! — говорить Марія й підставляє весняному вітрові своє обличчя. Ніч. Весна. Міст. Марія. Гримить весняна повінь. І тікають мутні води в невідому даль. Ми стоїмо на мосту. Перед нами й за нами — город. Ми чуємо, як глухо б’ється крига. Над костьолом горить огонь. — Nicolas! Я тобі не вірю, тому що ти й досі не показав женщини в революції. — Да, Маріє! Я ще не показав, але я покажу. — Ні, ти її не покажеш, бо в твоїм уявленні вона не більше, як самичка.
— Маріє! — Да, Nicolas! Так. Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль. Кводлібет. У Діккенса, здається, в «Записках Піквікського клубу» герой скрикнув: — Їхать — так їхать, як говорив папуга, коли кішка потягла його за хвіст. У Діккенса, здається, з тих же «Записок Піквікського клубу», є й такий радісний вираз: — А от і я! — як сказав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку.
Студент жив у підвалі, в кімнаті з одним тусклим вікном, що виходило на глуху брудну вулицю. Але й тут він жив милостю якоїсь грузної баби, що знімала весь підвал і одводила йому цю кімнату виключно за його прекрасні очі: кожної суботи баба тягла студента до себе на кухню, напоювала його там жовтим (якась примісь) самогоном, і, коли студент часто починав хилити голову на бік, коли повз вікна проходив із калатушкою сторож, грузна баба брала енергійним жестом свою жертву за плече, роздягала її догола і клала на своє ліжко. Після так званої суботньої ночі студент завжди почував у роті якийсь неприємний запах і потім цілий день спльовував. Це теж деталь, і, «позаяк» вона з життя, я й її пишу. — Маріє! Не будь наївна. Я даю тобі запах слова.
…І знову переді мною легко-синя даль надзвичайного минулого. І знову я чую далекий загірний голос: «Пройдуть віки, найдуть свою змужнілість, пізнають радість і журу твоєї прекрасної землі, відійдуть по древній дорозі в небуття, але ніколи не повториться народження твоєї м’ятежної нареченої». — Тільки один раз! — Тільки один раз! Так б’є годинник над ратушею глибокої ночі, коли тривожно горить циферблат.
…І я, романтик, закоханий у свою наречену, знову бачу її сіроокою гарячою юнкою з багряною полоскою на простріленій скроні. Вона затулила рану жмутом духмяного чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя. — Чи наздожену її — свою сірооку м’ятежну наречену? Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль. Я безумно люблю город. Але я похиляюсь на телеграфний стовп і думаю, що я ніколи не розкажу, що робиться в моїй душі, які виникають образи, які, як потоки, як жемчуг, протікають біля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить і японські ліхтарики (коли гоголівський ярмарок) біля прозоро-фантастичних леденців (коники), що я їх