Повісті й оповідання (1923 - 1927). Хвильовий Микола
очима. Потім підійшов до Кажана і говорив йому пошепки: — Так що, сину мій дорогий, покинь, просю тебе, оції напасті. Незручно нам. Він же таки (і Панас кивав головою на дячка) вийшов із панів, мабуть. Бог із ним, а нашоє діло сторона. Кажан похилив голову на стіл і цідив крізь зуби: — Ви, тату, нічого не понімаєте. Звісно, ваше діло сторона, а моє ні! Бо як був я у пліну, в Германії, скажем, то говоріть мені… Сів знову струнко: — Ну, як для приміра содержати картошку в нашім селі? Га? От бачите, і не знаєте. А я цю прахтику пройшов. Скажемо так: вирили ви яму в піску… Розказав, як збудувати дешевенький льох для бараболі на піщаному грунті. А Потап утирав очі кулаками й хитав головою: — Вмерла матір, не зумів я тебе призвести до діла. Ох! бідна моя головонька! — Воно, звісно, так, — згодився Кажан. — Я сам думав, коли їхав з полону: батько чоловік плохенький, а з матір’ю треба було хатню революцію строїти. Конешно, мати з клевером пшениці не схоче сіяти. А це первоє діло! В хаті було душно й повно диму. Смерділо паленою ганчіркою і — від розлитого самогону. В розчинене вікно бігли струмки свіжого повітря і чути було крик перепела. Кажан і Онисько ще наливали в чарки, але Нечипір давно вже не пив і, схилившись на підвіконня, думав про щось. Раптом він підхопивсь і запитав: — Де Микита Гордійович? Заспокоїли: щойно був на дворі, Онисько бачив його за ворітьми. Сидить, вартує, а то, мовляв, клятий хлопець утік, мабуть, додому.
Поки Кажан не розказував про «їхні діла», дячок почував себе спокійно. Тепер була напруженість, і кожне маленьке шамотіння змушувало серце стискатись. Не думав уже із зловтіхою про Кажана, навіть радісно було, що одурив його: Кажан безумовно втік би куди-небудь далі, якби знав, що Нечипір тільки тому й залишається тут, що має на це наказ від Бурися. Удосвіта хтось тихесенько підійшов до вікна, біля якого сидів дячок, і постукав. Нечипір від несподіванки аж відкинувся. Підхопився і Кажан, одріз узяв. Але за вікном було тихо, а через хвилину увійшла сліпа Килина з проводарем Марькою. — Це ви стукали? Стукала, звісно, не вона, а Марька. Побачили, що в хаті майже всі сплять, діло ж таке, що треба Нечипора й Кажана побачити. Дячок, як почув це, — до дверей, а в Кажана знову чуб настовбурчився. Виявилося: сліпа хоче дізнатися в них, чи не одберуть у неї корову, що комнезам подарував. А як ступила, перехрестилась: — Хай вас мати божа спасе й помилує! Кажан одразу зрозумів, у чому справа: — Не підходь, стара, — сказав він, — за сто верстов. Кажи просто: чи дозволимо держати її чи ні? — Отож, отож, мої дітоньки, — закланялась у пояс сліпа. — Ну, то ще подивимось! — кинув Кажан. Так і пішла Килина, не заспокоївши свого серця. Аж поки сонце зійшло, ходила все коло хліва й прислухалась до шамотіння корови.
…А коли зайнялась рожева зоря, в хату вскочив Микита Гордійович і ледве промовив: — Тікайте, хлопці, їдуть! Як убачив Кажан лице Микити Гордійовича — одразу зійшов і хміль, і сон. — Куди ж ховатись? — забігав він по кімнаті й раптом став як стовп. Очі витріщив, з місця не рушить і так жалібно до дячка звернувся: — Що ти наробив,