Люборацькі. Анатолій Свидницький
запаніла, і стала зватись з волі пана, та й не без своєї, Фрузиною і панною.
Поки Явтух ріс та краси набирався, Фрузина ледачіла, старілась; як йому минуло двадцять, як на його всі заглядалися, — їй стукнула тридцята паска, а з обличчя більш двадцяти літ їй не показувало. Тоді стала вона докучать панові: віддайте мене, бо собі сорома наробите: де ж мені діться з малим сиротою?
Не трудно було вдоволити її, мавши панську власть: — рече і биша! І дав пан приказ «некрут» ловити. Наробили галасу в селі, а парубків з двадцять забили в дибки. Стали небораки в лаву, кожен із сторожем в паровій дибці та ще й у путі. Нікому й у голову не приходило, чого то панна Фрузина в вікні сидить — сумна та невесела; матінки плачуть, сестри побиваються; то думали, що і їй до серця дійшло. Явтух жартував, посмішкувався з новобранців, що вони носи поспускали і так поприбирані; а того й у голові не клав, що взавтра ясне сонце, з-за горн викочуючись, застане і його на зборні, в дибці, і ланцюгом до сторожа прикованого.
— Що? найшлась до сподоби? — питав пан Фрузини, як новобранців на зборню відвели.
— Ніт, — каже вона.
— То, може, кого знаєш, що не взяли? кажи, я пошлю.
Не думаючи, Фрузина показала на Явтуха; не думаючи, пан послав Явтуха ж за війтам і двома десятниками.
— Прийшли! — Явтух доложив.
— Poczekaja, — відказав пан і казав давати вечеряти. Веселий Явтух до столу услуговував, а ще веселіша позирала на його Фрузина.
— Fajkе! — гукнув пан по вечері.
— Slucham! — одвітував Явтух, і люлька як вродилась.
— Поклич сіпак! — додав пан, пихкаючи.
— Slucham. — озвавсь Явтух і зник. Ввійшли сіпаки, трохи не в ноги поклонились.
— Ото, — почав пан, — panie dobrodzieju, вважаєте, я завважив, що в нас один некрут негодящий; треба його, panie dobrodzieju, перемінити…
— Пан те знають, — відвітував війт. — Як перемінити, то й перемінити.
— Я, panie dobrodzieju, — заговорив пан, — перебрав все село і годящого такого не знайшов. Беріть Явтуха.
— Двірського, вельможний пане? — війт каже.
— Якого тобі двірського? — підхопив один десятник.
— Та двірського ж! — пан каже, і гукнув: — Явтух!
— Shicham! — Сіпаки зирнули один на другого, а Явтух з'явивсь.
— Ступай за ними, — сказав пан.
— Slucham, — одвітував Явтух, і всі вийшли.
— А що? — почав війт за ворітьми, — за діло браться!
Десятники й схопили Явтуха за руки.
— Що це? зa що це? — почав Явтух.
— Довідаєшся згодом!
— Мабуть на зборню? — сумно запитав Явтух.
— Та вже ж не в панську пекарню.
— Та в некрути? — додав Явтух.
— Та вже ж не тарілки лизати!
— Не потішайтесь, дядьки! — Явтух каже. — Мене спіткала лиха година, вона ж і на ваших дітей засіла, та може і вас не мине.
— Та це що другого, — відказали ті. — Чи нас, чи дітей наших заберуть, то громада добрим словом згадає; а тебе ледачого здамо, то й на молебень дамо.
Ще б, може,