Зів’яле листя. Іван Франко

      Не знаю, що мене до тебе тягне,

      Чим вчарувала ти мене, що все,

      Коли погляну на твоє лице,

      Чогось мов щастя й волі серце прагне

      І в груді щось метушиться, немов

      Давно забута згадка піль зелених,

      Весни і квітів, — молода любов

      З обійм виходить гробових, студених.

      Себе я чую сильним і свобідним,

      Мов той, що вирвався з тюрми на світ;

      Таким веселим, щирим і лагідним,

      Яким я був за давніх, давніх літ.

      І, попри тебе йдучи, я дрижу,

      Як перед злою не дрижав судьбою;

      В твоє лице тривожно так гляджу, —

      Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

      Якби ти слово прорекла мені,

      Я б був щасливий, наче цар могучий,

      Та в серці щось порвалось би на дні,

      З очей би сліз потік полявся рвучий.

      Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,

      І приязнь мусила б нам надокучить,

      В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,

      Роздільно нам прийдеться і вмирать.

      Припадком лиш не раз тебе видаю,

      На мене ж, певно, й не зирнула ти;

      Та прецінь аж у гріб мені — се знаю —

      Лице твоє прийдеться донести. 

      Не боюсь я ні бога, ні біса,

      Маю серця гіпотеку чисту;

      Не боюся я й вовка із ліса,

      Хоч не маю стрілецького хисту.

      Не боюсь я царів-держилюдів,

      Хоч у них є солдати й гармати;

      Не боюсь я людських пересудів,

      Що потраплять і душу порвати.

      Навіть гнів твій, дівчино-зірничко,

      Не лякав мене ні крихітки:

      Я люблю те рум'янеє личко

      І розіскрені очі-красітки.

      Лиш коли на те личко чудове

      Ляже хмарою жалісна туга,

      І болюще дрижання нервове

      Ті усточка зціплить, як шаруга,

      І докір десь у горлі пропаде,

      І в знесиллі опустяться руки,

      І благає підмоги, поради

      Прошибаючий погляд розпуки,

      Отоді моє серце стискає,

      Мов кліщами, холодна тривога:

      Біль німий мене більше лякає,

      Ніж всі громи й злих сил перемога.

      Раз зійшлися ми случайно,

      Говорили кілька хвиль —

      Говорили так звичайно,

      Мов краяни, що нечайно

      Здиблються з-за трьохсот миль.

      Я питав про щось такеє,

      Що й не варт було питать,

      Говорив щось про ідеї —

      Та зовсім не те, не теє,

      Що хотілося сказать.

      Звільна, стиха ти, о пані,

      І розсудно річ вела;

      Ми розстались, мов незнані,

      А мені ти на прощанні

      І руки не подала.

      Ти кивнула головою,

      В сінях скрилася як стій;

      Я ж мов одурілий стою

      І безсилий за тобою

      Шлю в погоню погляд свій.

      Чує серце, що в тій хвилі

      Весь мій рай був тут — отсе!

      Два-три слова, щирі, милі

      І гарячі, були б в силі

      Задержать його на все.

      Чує серце, що програна

      Ставка вже не верне знов…

      Щось щемить в душі, мов рана:

      Се блідая, горем п'яна,

      Безнадійная любов.

      Твої очі, як те море

      Супокійне, світляне;

      Серця мого давнє горе,

      Мов пилинка, в них тоне.

      Твої очі, мов криниця

      Чиста на перловім дні,

      А надія, мов зірниця,

      З них проблискує мені.

      Як