Живий звук. Андрій Кокотюха
усе почалося… Ти сам же бачив…
– Нічого я не бачив.
Це чиста правда: я бачив, як Бобров пішов у бік сортиру, потім почув недвозначні натяки Люськи Корбут, тепер – зізнання його підопічної. У мене нема особливого бажання дивитися, як хтось нюхає кокаїнові доріжки чи коле якусь гидь собі у вени. Кілька годин тому про існування Сонцевої та її продюсера я, на свій сором чи своє щастя, не знав.
Отже, для мене як для журналіста, котрий свого часу написав кілька непоганих статей за результатами власних журналістських розслідувань, і розповідь Анжели про себе та наркозалежність Боброва, були лише ніким і нічим не підтвердженими словами.
Але я вирішив не пояснювати своїй несподіваній знайомій нічого.
– Коротше, я вирішила на сьогодні від нього втекти. Хай сам з собою розбирається. – Слова зависли в повітрі. – Е-е, ти не думай… Я не збираюся від нього йти чи ще там щось… Просто втомилася, розумієш?
– Ви ж із ним не живете…
– Це нічого не міняє! Він гине, не дай Бог, загине, і я лишуся сама.
– Зірки самі не лишаються, – спробував я скаламбурити. – Он їх скільки на небі.
– І кожна – окремо! – вставила Анжела.
За цими розмовами ми доїхали до Святошина. Біля бульвару Вернадського я пригальмував.
– Ти чого?
– Нічого. Просто мені направо, тобі – прямо і далі. Як їдемо?
– Направо, – просто відповіла Анжела Сонцева.
Так не буває.
Дитинство.
Анжела жила з мамою, батьком, бабусею та молодшим братом у невеличкому будиночку з двох кімнат. Околиця маленького міста, тиша, дерева, алеї, смітники, бомжі та бродячі собаки. Тому моя роздовбана «хрущовка» її не злякала й не зупинила.
Сказавши так – чи приблизно так, – вечірня гостя вимкнула світло, підійшла до підвіконня, відсунула давно не прану штору, поставила сумочку на підвіконня. Клацнув замок, цигарка в руці. Я наспів із запальничкою, відчинив кватирку. Хай там як, у мене в хаті не буде стійкого запаху шмалі.
Якийсь час ми стояли мовчки. Анжела курила, дивлячись перед собою на освітлені прямокутники вікон у новому великому престижному будинку навпроти. Може, треба було щось сказати в такі хвилини, тільки я не знав що. Нарешті, коли її цигарка скурилася наполовину, запитав обережно:
– Тебе підвезти додому… потім?
– Моя машина на стоянці біля клубу лишилася. Ключі в мене. Візьму таксі, повернуся, сама доїду, – була відповідь.
– А Бобров?
– Сорок років чоловікові. Його проблеми.
– Може… йому потрібна допомога?
– Ти хочеш врятувати світ? Не пізно?
Як для її двадцяти п'яти – надто зрілі висновки.
– І все ж таки? Раптом йому потрібна допомога? Лікарі, те, се…
– Уже ні. Не сьогодні. Завтра я скажу одним людям, ним займуться.
– Яким людям?
– Так… Є там одні… Не хочеш потягнути?
Її рука з цигаркою – біля мого обличчя.
– Мені вже пізно починати.
– Значить, ти такий правильний?
Досить