Doc 1. Артем Чех
запах чогось невловимого. Весни?
Я стояв біля каси, а гладка й добра продавщиця розклала переді мною всю охру, що в них залишилися.
– Світлішої точно немає? – з надією питав я.
– Всю світлу ти ще минулого разу забрав, – винувато промовила продавщиця, єдиним недоліком якої було те, що до всіх вона зверталася на ти.
Якщо бути відвертим, то мені було байдуже, яку охру купувати, однаково я їх усі змішував, мазюкав, переводив, половину робіт, так і не завершивши, викидав.
Я хотів виглядати більш знаючим й вибагливим у виборі фарби. Крім того, я хотів сподобатися цікавій, з великими, принаймні під светриком вони здавалися такими, грудьми дівчині, що тільки-но зайшла до крамнички і стояла поруч, неуважно розглядаючи дерев’яний, вкритий політурою скелет. Насправді, поганенький то був скелет. Я мав приблизне уявлення, для чого він існує, але все ж таки не до кінця. Мабуть, для якихось художницьких сексуальних утіх.
– Пошукайте, – благально промовив я. – Мені дуже треба! Я не витримаю чекати завозу.
Дівчина глянула у мій бік.
– Беж? – якось байдуже запитала вона.
– Ага, – ляпнув я, думаючи, що на дідька мені той беж здався, в мене його оно півлітрова банка, якби саме горіховий охряний відтіночок, який, чесно кажучи, мені теж був не потрібен.
– Поміняю на білий, – так само байдуже сказала вона. – Скільки вам?
– Ну так, – неоднозначно сказав я.
– Сто мілілітрів підійде?
– О, цього буде достатньо, – посміхнувся я й почав думати, що насправді мені однаково скільки, адже білої у мене було хоч греблю гати – батьків знайомий мені якось цілу торбу припер.
– Ну, тоді зайдіть до мене сьогодні ближче до вечора. Десь о шостій. Олегівська чотирнадцять…
Вона розвернулася й пішла.
– Ей! – закричав я. – А квартира?
– Приватний сектор. – Цього разу вона посміхнулася, і я відзначив, що посмішка її зробила вдесятеро привабливішою.
«А чи немає в цьому якогось підступу?» – подумав я тоді, хоча вигляд ця мила євреєчка (чи грузиночка?) мала досить пристойний.
За чверть шостої, не наважуючись зайти, я тупцював біля її будинку. В кишені стискав тюбик з білою фарбою. В животі трохи лоскотало.
Неправильна система, неправильна! Я тепер що, змушений хвилюватися через якусь мокрощолку, яка ще й дев’ятий клас, певно не закінчила, юне дарованіє, мамка, певно, в художку записала, тепер не натішиться. Ой, татусик, поглянь на нашу мокрощолочку, ой, поглянь, яких чарівних метеликів та зозульок малює наше миле пьоздишко. Тьху. Драти таких дарованій треба, подумав я наостанку, за п’ять до шостої відкрив хвіртку й обережно оглянув двір – з дитинства ненавиджу собак.
Собак не виявилося, проте виявилася клітка з кролями. Один фіг. Кролі, собаки. І тих і тих їдять.
Я стояв на залитому бетоном ґанку й вслухався у звуки, що долинали з будинку. Приємні чоловічі голоси, жіночий сміх. Мабуть, батьки, друзі