Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко
Арсен раптом упізнав Інтернет-клуб, куди й сам колись заходив, проте одразу ж пішов, розчарований. Проходили зрідка перехожі, іноді проїжджала машина; неподалік входу в клуб стояв автомобіль, здається, старий «Опель». У тіні будинку мерехтіли вогники – можливо, там хтось курив. На монохромному екрані не розбереш.
Максим упустив на скляний офісний стіл свій крутий мобільник:
– Новини «Балу» знаєш?
– Квіні з’їла Канцлера.
– Ага. Молодець дівчинка. Вони вже шкодують, що стратили Міністра, замість того, щоб використати. Добряче ти їх розлютив…
– Вони не могли використати Міністра, – сказав Арсен, і голос його пролунав зверхньо. – Все одно, що використати мене.
Максим відкрив «Королівський бал» на своєму ноутбуці; в Арсена защеміло серце від вигляду знайомої заставки. У кімнаті очікування нудьгував єдиний персонаж на цьому акаунті – неголений рибалка, що колись заговорив з Міністром коло фонтана. Того разу Максим хотів, щоб його впізнали, і лице рибалки було сконструйовано на основі фотографії. Зараз Максимові не хотілося світити фізіономією; редагувати персонажа він не став, а просто вибрав у спорядженні крислатий капелюх і надів на рибалку, цілком закривши обличчя.
Відкрилися вулиці міста. Кімнату наповнили дзенькіт підків та гуркіт дерев’яних черевиків, далекий стук, іржання, дихання, скрип. В Арсена сіпнулися ніздрі: в його уяві запахло свіжим сіном, деревом і димом.
– А тебе, вважаєш, використати неможливо? – неуважно запитав Максим.
– Використати персонажа – значить просто водити його, клацати мишкою, – Арсен дивився, як рибалка в крислатому капелюсі йде по вулиці намальованого міста. – Щоб використати людину, треба знати, чого вона хоче. Чого боїться. Людина настільки складніша за свого комп’ютерного персонажа…
Максим кивнув:
– Усі так думають.
– І не мають рації? – обережно запитав Арсен.
– Авжеж. Водити людину легше, ніж люди собі гадають.
– Не всяку.
– Усяку, – Максим повернув круглу голову, блиснув запаленими очима. – Якщо ти вважаєш, що не піддаєшся маніпуляції, що в будь-яку мить життя мислиш критично, що ти розумніший за багатьох – ти на гачку. Тобою вже маніпулюють.
– Я знаю.
– Що?
– Що мною маніпулюють. Це ти. Ти використовуєш мене або намагаєшся використати.
– Молодець, – Максим усміхнувся великим тонкогубим ротом. – Якщо ти пливеш і знаєш, що тебе несе течія, то можна боротися з нею, або пливти вбік, або просто розслабиться – ану ж винесе на мілке? Але якщо ти впевнений, що не піддаєшся течії, а вона зі страшною силою несе тебе, всіх навколо, зносить береги, будівлі, машини…
– Моторошна картина.
– Друже, насамперед розслабся. Ти в будь-яку мить маєш право на мене наплювати, і то вже мій клопіт – зробити так, щоб ти захотів лишитися. Я ж розумію, який стрес ти пережив.
– Я?
– Ти впав з неба на землю, – продовжував Максим, і очі