Пандем. Марина и Сергей Дяченко

Пандем - Марина и Сергей Дяченко


Скачать книгу
почав Кім. – Скажи… стільки народу в усьому світі надіються й чекають… Чого ти з’явився до мене? Котрий не чекав? Котрому тебе не треба?

      – Вони чекають не мене, – тихо відгукнувся Пандем. – Це було б нечесно.

* * *

      «…Отже, я співрозмовник. І єдина причина, з якої я втручатимуся в мозок прямо, – психічний розлад, що не піддається іншій корекції».

      Кім сидів у вагоні метро, в кутку. У темних шибках віддзеркалювались люди, вони читали, дрімали, розглядались по боках, висіли на трубах поручнів або зручно розсідалися на дерматинових диванах; навпроти Кіма сиділа пухка розпатлана блондинка, захоплена пухкою розпатланою книжкою, і у вікні за її спиною Кім бачив своє лице. Скло було криве, а тому Кімові очі й лоб здавалися гротескно-величезними, наче в страшному мультфільмі.

      «Добре. Що буде з тими, ким забиті в’язниці й колонії? Як ти бачиш їхнє майбутнє – тих, хто був засуджений на довічне, припустімо, ув’язнення? За вбивства, підпали, зґвалтування? Де їм місце у твоєму світі?»

      «Там, де й усім. Карою їм буде каяття, і запевняю тебе, воно значно дієвіше, ніж в’язниця».

      «Ти наївний! Господи, ти з такою владою – такий наївний!»

      Кім бачив у дзеркалі темного вікна, як ворушаться його губи і як нервово блищать очі. Бачив, як сухорлява бабуся, що сидить поруч і теж віддзеркалюється в склі, раз і вдруге на нього позирає.

      «Ти не віриш у совість?»

      «А хто буде совістю? Ти? Дзижчання бджілки у великій бритій голові: вбивати недобре? Як тобі не соромно? Так?»

      «Ні, Кім… Ти забуваєш, що я – це кожний з них. Я бачу їх зсередини. Кожне вагання, кожне бажання і кожен страх. Кожну хвилину пам’яті. Світ, який вони бачать не так, як ти. Їхній світ ієрархічний, і для початку я просто посяду верхній щабель. А потім… Декому я зумію вправити вивихнуте уявлення про життя, інших зроблю принаймні безпечними для навколишніх».

      «Тільки словом?»

      «Я співрозмовник».

      «А якщо вони відмовляться тебе слухати?»

      «Я зумію домовитися. Налякаю, підкуплю. Усім що-небудь треба».

      Поїзд загальмував – стоячі пасажири гойднулися вперед, мов ліс під поривом вітру. Блондинка, що сиділа навпроти, ніби раптово прокинувшись, уклала в книжку палець замість закладки й поспішила до виходу; на її місце опустився нетверезий дідуган років сорока, одутлий, з «окулярами» сірої шкіри навколо запалених очей. На його брезентовій куртці, колись світлій, був напис «Boss».

      «А що скажуть родичі жертв? Коли побачать, як непокарані вбивці спокійнісінько гуляють серед людей?»

      «З родичами в мене буде окрема розмова… Бо, розумієш, ти бачиш людей категоріями, групами: «родичі», «пацієнти», «пасажири»… Я бачу кожного окремо. Тільки людина. Етикетки не мають значення… Тому не буде законів. Закон зрівнює».

      Бабуся, що сиділа по сусідству, тепер розглядала п’яного на сидінні навпроти; щось глибоко особисте було в її погляді.

      «Як з цим?»

      «Просто. Він питиме – наче воду. І з тим самим результатом. І ніколи не сп’яніє – ні від чого».

      «Усе вино на світі перетвориться на воду?!»

      «Ні,


Скачать книгу