Пандем. Марина и Сергей Дяченко
пішов за гаражі – туди, де був спортивний майданчик, де колись – здається, сто років тому – вони з Пандемом грали у футбол. Кім знайшов у темряві мокру лаву, підстелив газету (звідки в руках у нього взялася ця нікчемна рекламна газетка? Здається, з поштової скриньки) і сів.
Ні, вони ні про що таке не домовлялися з Пандемом. Просто Кіма тягло на свіже повітря – хай навіть на холод. Просто Ярина спала, і він не наважувався вмикати телевізор, а читати, хай навіть і газету, не міг теж – розпливалися перед очима букви.
Перехожий з’явився беззвучно. Підходячи до лавки, кашлянув, щоб позначити свою присутність. Він був високий – на зріст як Кім. У куртці-вітрівці та великих кросівках зі світловідбивними вставками; відблиски далеких фар змушували їх мерехтіти в темряві.
– Ну, – сказав Кім, коли перехожий зупинився за п’ять кроків.
– Я сяду, – хрипко спитав перехожий. – Можна?
У Кіма мороз пішов по спині.
– Так отож, – сказав перехожий, наче вибачаючись. – Я росту… Це початковий поштовх. Спочатку я росту дуже швидко. Потім з кожним десятиліттям моє «дорослішання» сповільнюватиметься…
– Тобі ж усе одно, який мати вигляд, – сказав Кім сухим ротом.
– Ні, – серйозно відповів його співрозмовник. – Мені б хотілося… Щоб зовні по змозі було те саме, що й усередині.
– Тоді ти всередині – людина?
– Я сказав «по змозі»… Кіме, я сяду?
– Та чого ти питаєш?
У темряві Кім не бачив обличчя співрозмовника. Той похитав головою – як здалося Кімові, сумно:
– Ти ж не хочеш, щоб я зараз тут сидів? З тобою розмовляв?
Кім запитав себе: а й справді, чи хоче він цього сусідства? І ще запитав себе: а навіщо прохолодної квітневої ночі його понесло за гаражі, в пустельне місце, де раніше чого тільки не траплялося?
Кім мовчки встав, розірвав свою газету надвоє, половину залишив собі, а половину розстелив поруч.
Пандем сів – теж мовчки. Сягнув рукою в кишеню вітрівки; вийняв запальничку й пачку сигарет. Закурив; у світлі жовтого вогника Кім побачив його змарніле, різко доросліше лице.
Тепер йому було років вісімнадцять на вигляд. Він нагадував старшого брата того підлітка, з яким Кім отут же грав у футбол.
– Коньяк ти теж п’єш? – запитав Кім.
– П’ю, – сказав Пандем і ще раз затягся.
Кім витяг з-за пазухи пласку баклажку, що її Ярина подарувала йому торік. Одгвинтив ковпачок. Простяг Пандемові; той сьорбнув з шийки, глибоко зітхнув і закинув голову. Хмари над головами потихеньку розсіювалися, випускаючи зірки.
Кім налив собі коньяку в кришечку-наперсток; скоса зиркнув на сусіда. Якби цей хлопець не був Пандемом, можна було б подумати, що він стривожений. Чи смертельно втомився. Чи смутний і не знає, як сказати погану новину.
– Щось сталося? – запитав Кім.
– Ні, – Пандем затягся знову. – Нічого особливого… Світ напередодні великих змін. Усі це відчувають, але майже ніхто цього не усвідомлює. А я відчуваю це, як зародження вітру… в пустелі…
І