Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович
Це ж пшениця!
Славіна винувато прошепотіла до себе:
– Разве?.. Как же это я ошиблась?..
– Та вже ж «ошиблась», як зроду, мабуть, не сіяла! – недобре посміхаючись, сказав хтось позаду, а крайній, сміючись, підійшов до воза і, витираючи піт з чола, промовив до візниці:
– Це, Даниле, як той товариш, що навесні балакав у сполкомі: «Сійте, каже, товарищі крестяне, „пашано“, од нього прибилі багато буде…»
Женці знову одностайно зареготали.
Горобенка давно вже пік сором за Славіну, і сміхи та дотепи женців нервували його. Він торкнув візницю за плече:
– Поганяйте. Нам треба, щоб завидна приїхати.
Дядько сіпонув віжки, і віз рушив далі під глузливими поглядами женців.
Коли вже од'їхали, Дружинін обернувся назад до снопів і, подумавши трохи, сказав Славіній:
– Да, подлинно была пшеница, а не рожь. Это у вас, товарищ, Славина, неудачно вышло. Нужно легче…
Славіна нічого не відповіла й зручніше вмостилась на своєму сидінні. Її опанували досада й одчай.
«З Славіними далеко на селі не поїдеш!» – подумав Горобенко і сердито виплюнув з рота стеблину.
Уже смеркалось, коли приїхали до села.
Попереду, збиваючи з дороги вечірній пил, поверталась додому череда. Корови флегматично сунули до своїх дворів, зупинялись коло воріт і монотонно мукали. Деякі з них ліньки повертали назад голови і безглуздо дивились на вулицю.
В їх поглядах була безкрая нудьга і вічне здивування: «Ні чорта не розумію – до чого воно все це».
Проте корови й не намагались збагнути що воно й до чого. Вони задовольнялись з того, що констатували приїзд якихось трьох нових людей на село і по-філософському, одвернувшись від суєти, знову мукали.
Їхнє мукання наганяло Горобенкові тепла і своєрідного затишку. Було приємно дивитись, як розходяться корови й пастушки в уболочених штанях, з великими торбами підганяють хлудинами решту череди.
Кучугури білих хат і зелена вовна осокорів, яворів та верб наганяли спокою та сумирності.
Хотілось без думки дивитись перед себе і стежити, як усе твоє нутро сповнюється тишею і миром.
Горобенко навіть повеселішав. Це дуже правдиво в Шевченка: «Село – і серце одпочине…» Тільки не те вже село розляглось перед очима і не спочинок чекає на Костя Горобенка, а іспит. Один із численних іспитів на «більшовика», іспит на життя.
Горобенко спустив за полудрабок потерплі ноги і питливо вдивлявся в косу, сіру від вечірнього присмерку, сільську перію.
Десь глибоко, отам у запічках, під повітками, на левадах, зашилась разом із іржавими одрізами сільська душа. Насторожлива, підозріла і жорстока. А назовні – стоять лагідні мовчазні хати й кублиться з коминів де-не-де дим. Так само стояли ці хати за царату, може, і за кріпацтва або й навіть за козаччини… Хтозна.
Горобенко внутрішньо сказав собі: «Я зовсім тебе ще не знаю, село. Ти така сама загадка, як і вся химерна нація. Ти чуже мені, село, – чуже, далеке і незрозуміле. Щодо цього, то я не далеко