Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник). Василь Земляк
під егідою Прицького, села впертого й непокірного, заводили з Вавилоном довготривалі війни, на перший погляд, нібито й ні за що, а насправді за ті ж честь і свободу, якої ніхто, проте, не збирався одбирати у жодної з воюючих сторін. Бо ж ледь кінчалося літо, як вороги вгамовувались, і Вавилон вільно засилав сватів у навколишні села й звозив на свої горби кращих представниць з отих ворогуючих «племен».
Отаман уподобав собі рано овдовілу шляхтяночку, Ясю Закревську з Прицького, яку привіз у Вавилон разом із донькою від першого заміжжя. Яся невдовзі померла від тифу, залишивши отаманові ніби й чужу Даринку. А вітчим почуття до неї заповзяв батьківські, дівчинка називала його татом, залишати її саму в хаті не хотілося, то брав Даринку на нічне. Скоро й вона носилася на Капітанці на радість батькові. Той тішився й не раз казав ратоборцям: «А погляньте на мою Даринку!» Разом з дорослими налітала на ворогів – буде колись отаманкою. Того разу очманіло билися з напосідливими «дохлими мухами», хтось із них пошпурив у нашого отамана істика, бідного навіть не встигли домчати до лікарні, повернули з дороги. Зате Вавилон після того закликав себе й своїх сусідів до тривалого миру. А якщо й спалахували бійки, то лише навкулачні, або й так боролися силачі з силачами, на чому слави зажив Данько Соколюк, поборений був лише один раз якимось бовдуром із Прицького, з усіма ж іншими не знав поразок.
Даринка іще якийсь час пригонила в нічне свою Капітанку. Юну вершницю старіш привчали курити, лаятись по-хлоп'ячому, узвичаювали до всіх «звитяг» пастушого життя, не вельми бідкаючись о те, що могли нашкодити дівчині. Коли ж одного вечора Даринка не з'явилася в нічліги, то всі пожалкували за нею, відчули, що любили її за батькову вдачу, а оті пустощі, котрих навчили дівчину, були для них всього лише жалюгідною розвагою після колишніх славетних баталій. Даринку разом з Капітанкою, а точніше заради Капітанки, забрали у Прицьке якісь далекі родичі. Вони виявилися людьми лихими та загребущими, наступного літа Даринка втекла від них. Не застала батькової хатини – сусіди встигли спалити її за одну зиму, і лише вишневий садочок потім заквітав щовесни, не хотів дичавіти.
За всі біди та поневіряння добилась великого сану – стала вавилонською чередницею, міняла підпасків, добираючи собі хлопченят хвацьких та слухняних, а якби ще до того Капітанка, яку кляті родичі привласнили, то й не на жарт могла б почувати себе отаманкою. Нібито й змирилася зі своєю долею, тільки супила брови, визолочені літом, коли поверталася з чередою в село, та в душі докоряла батечкові, що той так безглуздо загинув і бився не з тими, з ким належало б битися великому отаманові. Битися малося б із тими, чиїх корів та овець вона займала все більше та більше, наче їх плодять якісь невсипущі та невситимі потвори. Скоро тих овець стане так багато, що вони з'їдять і сам Вавилон, вигризуть у ньому все живе та господнє. Дивно Даринці, що ті овечі отари ніколи не змішуються, кожна з них має над собою свою тронку, зовсім не схожу на інші, Даринка не може проникнути у світ тих музикальних