Казки і легенди часів Київської та Галицької Русі. Сборник
що од нього, як прорекли були волхви, прийдеться померти Олегові. І признав він старшого над конюхами, запитуючи: «Де є кінь мій, що його я поставив був годувати і берегти його?» А він сказав: «Умер». Олег тоді посміявся і вкорив віщуна, кажучи: «Неправдиво то говорять волхви, і все те – лжа єсть: кінь умер, а я живий». І повелів він осідлати коня: «Дай-но погляну я на кості його». І приїхав він на місце, де ото лежали його кості голі і череп голий, і зліз він з коня, і посміявся, мовлячи: «Чи от сього черепа смерть мені прийняти?» І наступив він ногою на череп, і, виповзши звідти, змія вжалила його в ногу.
І з того розболівшись, він помер. І плакали по ньому всі люди плачем великим, і понесли його, і погребли його на горі, що зветься Щекавицею. Єсть же могила його й сьогодні, називається могила та Олеговою. А було всіх літ його княжіння тридцять і три.
Від цього кореня варязького в селі Вибут, що недалеко великого міста Пскова, народилася свята велика княгиня Ольга, хоч і не княжого роду була, однак знатного, бо Трувор братом Рюрика був. Мала обличчя гарне і мудріша всіх дівчат варязьких та руських, отже, не було їй рівної, а до того чистоту вельми любила, хоч і закону не знала. Коли Ігор, Рюриковий син, бувши молодий, у Псковській державі забавлявся полюванням, трапилося йому за рікою лов побачити, але не міг ріки перейти. Побачив, що хтось на човні пливе, і попросив, щоб його за річку перевезли, а вона, як князя, послухалась. А коли побачив Ігор, що це не юнак, а дівчина в нього перевізником, та ще й на обличчя вельми гарна ота Ольга, зараз же, бо молодий був, блудною похіттю запалився від самого тільки погляду і почав до неї слова невстидливії мовити. А вона, збагнувши, яку лиху похіть мав, про чистоту свою подумавши, його мову припинила своєю мовою, як мудра мудрого, кажучи:
– Чому, княже, тривожишся? Зрозуміла-бо зі слів твоїх, що хочеш з мене насміятися, чого упаси Боже! Але прошу тебе, послухай мене, відкинь від себе лиху похіть, бо потім будеш і сам того соромитися. Згадай, що ти князь, а князеві треба бути як світильнику – бо як же можеш інших судити, коли сам зло чиниш? А ще й те знай, що нас тут тільки двоє, тому не можеш ти насильство вчинити, бо ліпше волію чистою втонути, та й ти зі мною мусиш, ніж чистоту свого дівоцтва втратити.
Такі і більше того слова говорила блаженна Ольга Ігореві. Князь же, чуючи такі мудрі слова, засоромився, мовчки переїхав річку, а згодом від’їхав до Києва.
Такий добрий був початок блаженної Ольги, яка ще не знала ані Бога, ані заповідей його не чула, а таку знайшла від Бога премудрість, щоб зберегти чистоту. Дивувався князь Ігор мудрій мові її, від чого прийшов у розум, а потому завжди пам’ятав нагадування тієї мудрої дівчини, а чистоти дотримувався. А коли прийшов у відповідний вік, наказав Ігор шукати гарну й мудру дівчину, щоб могла стати жоною йому. Коли ж зібрали їх немало, жодна йому не сподобалася, тоді згадав собі оту дивну й мудру дівчину, красу якої на свої очі бачив, а мудру мову якої власними вухами чув і, не забуваючи, в серці своєму носив. Тому-то всіх інших відпустивши, послав по