Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин. Сборник
на річку, опустив хвіст у воду і приговорює: «Ловись, рибко, маленька й велика». А лисиця своє: «Мерзни, мерзни, ведмежий хвіст». А ведмідь говорить: «Що ти, кумо, там говориш?» – «Я говорю: ловись, рибко, маленька й велика».
Сидів, сидів ведмідь, став тягнути хвіст; тягне, тягне – ніяк не витягне. І говорить: «От багато риби начіплялось на хвіст».
А лисиця побігла на село, скликала мужиків та бабів: «Ідіть на річку ведмедя бити». Баби прибігли з лопатами і вилами, з топорами і почали бить ведмедя. Били, били і лапу одбили.
Ведмідь пішов у ліс, виламав велику палку і зробив собі костиль. Йде в село до баби і приговорює:
– Іду, бреду на сосновім костилі,
На дубовій палці.
Йде й приговорює:
– Усе село спить,
Уся вода спить,
А одна баба не спить,
На моїй шкурі сидить,
Моє м’ясо варить,
Мою шерсть пряде.
Підійшов ведмідь до дверей і стукає колодкою: «Отвори, бабо, оддай мою лапу!»
Баба злякалась, відкрила підпілля, погасила вогонь, відкрила двері і сіла на піч. Ведмідь увійшов і впав прямо в підпілля. Баба зачинила двері і пішла в село кликати мужиків. Мужики прийшли й почали бити ведмедя. Били, били і хвіст одбили.
Ведмідь без оглядки побіг у село; а баба стала жить-поживать і добра наживать.
Ведмідь і колодка
Іде собі ведмідь лісом та й нюхає, чи не знайде чим поживиться, бо їсти хоче – аж живіт підвело. Тільки чує – мед. Задрав морду, бачить: на дереві вулик, а під вуликом колодка на віжках висить.
Поліз ведмідь на липу. Доліз до колодки, а далі не можна – колодка не пуска. От він узяв та й одіпхнув її помаленьку лапою; вона трохи одвихнулась та й знов назад і вдарила його по голові.
Ведмідь одіпхнув її дужче; вона знов луснула його по голові, тільки вже дужче. Розсердився ведмідь та з усієї сили як штовхне колодку… А вона його як трісне – трохи він з дерева не покотивсь.
Розлютувався ведмідь; уже й про мед забув, тільки б йому ту гаспидську колодку подужати. От і почав він її з усієї сили одпихать від себе, а вона все його по голові та по голові. Бився він з нею, бився, аж поки зовсім побитий не впав додолу. А під деревом чоловік гострого кілля набив, ведмідь на нього й настромивсь.
Ведмідь і черв’як
Перед однією печерою, в якій ночував ведмідь, було одно велике дерево, що, ростучи та товстіючи, щораз більше заступало вхід у печеру.
Одного дня розлютився ведмідь на дерево й хотів його звалити. Побачив це черв’як із другого всохлого вже дерева та сказав ведмедеві:
– Ти думаєш, що звалиш його власною силою. Не можеш. Коли тобі перешкоджає, найди інше місце, заки я звалю це дерево.
Ведмідь розсміявся та став глузувати з черва:
– Краще мовчи, дурню! Як ти, такий малий, можеш звалити дерево, що я його не можу звалити?
– Поживемо – побачимо! – сказав черв, уліз у дерево, та ще й рік не минув, як він звалив його. Тоді кликнув на ведмедя та сказав йому:
– Ти дужчий від багато звірят, звалиш коня й вола, але з нас