100 знаменитих людей України. Оксана Очкурова
мало, щоб передати в них простий подвиг, звершений людиною, «яка тримала руку на пульсі сучасного життя, була переконана, що рідна мова – це не мертве слово, а рідна школа – це право людини…»
Дитинство Бориса, який народився 9 грудня 1863 p., минало на хуторах Вільховий Яр і Кути (Долбине) Харківської губернії. Батько його, відставний штабс-капітан Дмитро Якович Грінченко, був збіднілим малоросійським поміщиком, мати, Поліксенія Миколаївна Литарева – дочкою російського полковника. Родина жила дуже бідно, і «жменька цукру чи бублик були для дітей великою розкішшю. Так само, як і цілі чоботи». Однак батьки хотіли спрямувати своє потомство на «поміщицький» шлях і тому насамперед категорично забороняли дітям уживати «мужицьке наріччя». Маленький Боря говорив спочатку винятково «по-шляхетному» і, як сам згодом згадував, ріс, схиляючись «до московських патріотичних тенденцій шовіністичного кольору». Років у п'ять він навчився грамоти і, сховавшись у лісі, подалі від чужих очей, читав усе, що потрапляло до рук, не перебираючи. Але серед безлічі романів і газет, розрахованих на невибагливого читача, траплялись і класики літератури: В. Скотт, Дж. Г. Байрон, В. Гюґо, М. Гоголь, О. Пушкін, М. Некрасов, О. Кольцов, – які й стали першими вчителями хлопчика. Зрідка в журналах він натрапляв і на українських авторів, статті про Україну і чумаків. Але понад усе зворушили уяву Борі образи Тараса Бульби й Остапа Бульбенка і їхня боротьба за козацьку волю.
Уже в шість років ця жадібна до знань дитина почала займатися творчістю. На світ з'являлися численні власні «журнали» з його віршами, розповідями, «науковими статтями», зрозуміло, російською мовою. Ними Боря постійно набридав батькам «і дідові Андрію – старому пічнику, який жив у Грінченків зі своєю сліпою бабою Галькою». Коли підросли молодші брат і сестри, вони теж були змушені стати читачами і слухачами.
Перша зустріч хлопчика з українською культурою відбулася в селі біля хутора, куди йому заборонено було ходити. У селян він навчився рідної мови, познайомився з поетичною народною творчістю, обрядами. Потім, уже під час навчання в Харківському реальному училищі, він почув, як якась пані похвалила українську мову і Т. Шевченка. Удома він випадково натрапив у батьківській скрині на «Кобзар» і був приголомшений силою могутнього слова. «Трупи встали й очі відкрили», – так згадував Грінченко про пережите тоді потрясіння. І пішло… Борис почав писати українською вірші, повісті, драми і навіть уклав український словник, а журнали для товаришів-школярів складав уже двома мовами; ходив по селах і збирав народні пісні та перекази. Над ним постійно сміялися, іноді – карали, але він не звертав на це уваги.
Борі було 13 років, коли він раз і назавжди закохався в українську мову. І тепер хлопчик увесь час проводив у пошуках і читанні творів І. Котляревського, І. Нечуя-Левицького, М. Костомарова, М. Куліша й інших авторів. Але якщо це читання стало систематичним і вдумливим, то інше сміливо можна було назвати мішаниною. То його потягне до літературної критики, і він зачитується Писаревим і Бєлінським, то зацікавиться історією