Аліса в Задзеркаллі. Льюїс Керролл
й сіла: через блискавичну подорож у повітрі в неї забило дух, і протягом хвилини чи двох їй було під силу тільки мовчки притискати до себе Лілі. Щойно Королева трохи перевела подих, вона гукнула до Білого Короля, котрий сидів набурмосено серед попелу:
– Стережися вулкана!
– Якого вулкана? – спитав Король, стривожено вдивляючись у полум’я, ніби там було найдоречніше для вулкана місце.
– Здув… мене… вгору, – засапано видихнула Королева, яка все ніяк не могла як слід перевести дух. – Будь обережний, підіймайся… звичайним шляхом… пантруй, щоб тебе не здуло!
Аліса дивилася, як Білий Король поволі повзе решіткою, переступаючи з прута на прут, поки не сказала:
– Божечки, та в такому темпі ви будете добиратися до стола не одну годину. З моєю допомогою буде куди швидше, хіба ні?
Проте Король не звернув на запитання жодної уваги: було цілком очевидно, що він не може ні чути, ні бачити її.
Тож Аліса підібрала його дуже обережно й перенесла значно повільніше, ніж Королеву, щоби ще і йому не забити памороки. Але, перш ніж поставити Короля на стіл, вона подумала, що його варто трохи обтрусити, бо він був геть виваляний у попелі.
Пізніше Аліса казала, що за все своє життя не бачила такої гримаси, яку скорчив Король, коли зрозумів, що його тримає в повітрі невидима рука та ще й обтрушує. Він був надто вражений, щоб закричати, але його очі й рот розчахувалися дедалі ширше, ставали все круглішими та круглішими, поки Алісина рука не затрусилася від сміху так сильно, що дівчинка трохи не випустила Короля на підлогу.
– О! Будь ласочка, не робіть таких мін, дорогенький мій! – вигукнула вона, цілковито забувши, що Король не може її чути. – Ви так мене смішите, що я вас ледве тримаю! І не розкривайте так широко рота! Туди весь попіл залетить… ось, тепер, я думаю, ви досить чистий! – додала вона, пригладжуючи Королю волосся та ставлячи на стіл поруч із Королевою.
Король миттю повалився на спину і лежав зовсім нерухомо. Аліса трохи занепокоїлася тим, що вона наробила, і пішла по кімнаті, шукаючи, чи немає десь води, якою вона могла б його побризкати. Проте їй не трапилося нічого, окрім каламарика з чорнилами, а коли повернулася з ним до столу, то побачила, що Король уже опритомнів і тепер розмовляє з Королевою переляканим шепотом – таким тихим, що Аліса заледве розбирала, про що мова.
Король казав:
– Запевняю тебе, моя люба, я похолов до самих кінчиків моїх вусів!
На що Королева відповіла:
– Нема в тебе ніяких вусів.
– Жах цієї миті, – продовжував Король, – його я ніколи, НІКОЛИ не забуду!
– Чого ж, забудеш, – сказала Королева, – якщо не зробиш собі нотатку на пам’ять.
Аліса з чималою цікавістю дивилася, як Король дістав із кишені велетенського записника і почав у ньому базграти. Несподівана витівка спала їй на думку й вона затисла кінець олівця, що трохи стирчав у Короля поза плечем, і стала писати замість нього.
Бідний Король виглядав геть спантеличеним і нещасним та якийсь час