Ефіопія. Сергій Жадан
ота.
Вони говорять: «Свобода, свобода»,
а піди-но купи нормальну траву.
Але на Сході ще є країна,
вона сьогодні, можливо, єдина,
де сонце свободи не встигло зайти.
Де вірять в людину – вільну, розкуту.
Спробуй пробити канали збуту,
давай наведемо культурні мости!
Там втіха сходить на кожну хату.
Церкви московського патріархату
знімають вроки і славлять Джа.
Мануфактура та інші крами
там контролюються профспілками,
і співом ясніє колгоспна межа!
Там п’ють абсент при застудній хворобі.
Там демони у жіночій подобі,
сховавши в горлі темну пітьму,
сповнять усяку твою забаганку.
Давай, чувак, привези афганку!» —
повторювали вони йому.
І він ступив на цю дивну трасу.
Авіалініями Донбасу,
де на сніданок – лише бухло,
мріючи про країну шалену,
він вилетів за кордони шенгену,
лишивши все, що в нього було.
Ступивши на землю в місті Донецьку,
з усіх іноземних знаючи грецьку,
яку тут нібито знали всі,
він трапив до рук дивовижній парі —
водій на форді й друг на кумарі.
І сяяли зорі у всій красі.
Водій сказав: «Все нормально, зьома,
давай, почувайся у нас, як вдома,
тут друзі навколо, бачиш і сам.
Ти трапив на землю обітовану.
Їдьмо в Стаханов, там стільки плану,
що вистачить на весь Амстердам!»
Був простір вечірньою сутінню скутий.
Стояла зима. Починався лютий.
І місяць за ними гнався, як птах.
Тривожно світилися терикони,
на Україну ішли циклони,
й душі тонули в глибоких снігах.
На сорок п’ятому кілометрі
вони застигли в злій круговерті,
і тьма огорнула їх мулом густим.
Водій промовив: «Йохан, братішка,
по ходу, виходить, усім нам кришка,
молися своїм растаманським святим!»
Замерзло пальне, і стихала мова.
Смерть надійшла із портів, з Азова,
і демон смутку над ними літав.
Випивши дезодорант, щоб зігрітись,
він намагався комусь дозвонитись,
але телефон йому відповідав:
«На даний момент абонент недоступний.
Життя – процес взагалі підступний,
так ніби тонеш серед ріки.
Смерть твоя – невелика втрата,
просто змінюється оператор,
й повільно зникають вхідні дзвінки».
Третій день крізь сутінь масну.
Третій день без спочинку і сну.
Я звик до піску і до холоду звик,
і в торбі у мене – вино і часник.
А під сукно, мов під віття смерек,
Зарито афганський крек.
Я тридцять днів ховався в імлі,
їв траву, спав на землі,
збираючи, мов данину тяжку,
крихти коштовного порошку,
який, ніби тіні пропащих душ,
лежить на хребті Гіндукуш.
Це смерть шукає мої сліди,
смерть виводить мене до води,
і доки я з річища мерзлого п’ю,
тримає флягу мою.
Я ніс усе, що і мав нести,
я обійшов талібанські пости,
дістався міста, продав телефон,
перейшов таджицький кордон,
і на п’яту ніч, хто би що не казав,
побачив Ростовський вокзал.
Там попереду погранці,
сонце в траві, туман на ріці,
довгий день, строкатий базар.
Лише б довезти додому товар
і скинути, якщо повезе,
циганам із ХТЗ.
Але смерть чекає на того, хто йде.
Смерть тримає мене і веде.
Смерть прокидається вночі
на моєму плечі…
…Тихий ранок, темний вагон.
Це був останній мій перегон.
Усі дороги вели сюди.
Ось мічені кров’ю собачі сліди,
і важко, мов короп у глибині,
куля