Паморочливий запах джунглів. Юрій Покальчук
потім я!
– Ні, ти перший, а потім я!
– У бордель? Ні, я боюсь!
– Та вона чиста, я до неї завжди ходжу!
Йому було вісімнадцять, мені – двадцять.
Це було перше моє порушення совєтської моралі за кордоном.
Совєтіко туристо, обліко морале!.. Ми знаємо про таке з кращих совєтських кінокомедій. Але це була правда!
Оскільки в Совєтському Союзі «сексу не було», то ти хоч роками сиди за кордоном і вдавися від сумної мастурбації, але обліко морале – не дай Бог! Тут тобі комітети і парткоми, догани і виключення з життя і так далі.
Хоч ніхто нас, молодих і баских, не лаяв, коли ми, виїжджаючи у вересні на сільськогосподарські роботи в села під Ленінградом (була така совєтська фігня – студенти місяць допомагали колгоспникам копати картоплю замість того, щоб вчитися), трахали місцевих селянок, які нас, хлопців, розбирали просто одразу по приїзді по хатах і вчили нас простої сільської руської моралі – водка, сельодка, хліб, картопля, ще водка і в койку. А ще простіше – на піч і поїхали, і пої…
Грошей у мене в Індонезії не було, нам тут зарплати не видавали, але ми могли отримувати в рахунок наших заробітків блоки цигарок і віскі.
Я не палив. Але цигарки брав.
Суфії продав мій блок «Мальборо», ми взяли з собою ще пляшку віскі і подалися в місто.
Суфії мав вільний день. Він призначив мені побачення, розповівши, як дістатися за дванадцять кілометрів з бази до міста, аби не дуже потрапляти на очі совєтським, і я, дико хвилюючись, однак, забрався на вантажівку, яка везла місцевих моряків до міста.
Машини з моряками зазвичай зупинялись у кількох визначених місцях, і за півгодини я був у призначеній мені точці, де мене зустрів Суфії.
Він усміхнувся, побачивши мене, весело, але якось хитрувато і хижувато, і мені стало трохи лячно, я навіть його трохи боявся – хто зна, що з цього буде!
Але ми, без зайвих слів, попрошкували нічним містом якимись вузенькими провулками і вуличками і вийшли потім до чудового темного ринку, освітленого тільки каганцями і свічками, із отим майже задушливим духмяним запахом тропічного краю, і врешті десь сіли на велорикшу-бечака, який повіз нас у визначене місце.
Рикша повіз нас на велосипеді, позад якого на двох колесах була надбудована двомісна кабінка, яку можна було закрити покривалом спереду, так що не розрізниш, хто там сидить. За кільканадцять хвилин ми десь зупинилися. Суфії розрахувався, і ми увійшли в якусь, сказати б, просто халабуду без надписів чи оголошень, із безбарвною цератовою завісою замість дверей. У приміщенні, однак, вже горіло світло.
Я зовсім знітився і, якби дістався сюди не сам, певне, втік би зі страху і ніяковості, але Суфії був тут свій.
За кілька хвилин до нас підійшов товстий китаєць в окулярах – китайці більші за індонезійців і світліші шкірою, – завів нас у невеличку кімнатку і звелів зняти штани і показати кінці. Це був лікар. Він переконався, що в нас немає ознак сифілісу чи якоїсь виразної хвороби, і сказав – усе гаразд.
Суфії скерував нас до своєї знайомої.