Пластик. Артем Чех
вам останнім часом наша Валентина Гафтівна? – запитав Культурний.
– Патєшна пташечка. Расцвела! Ви знаєте, коли вона до нас прийшла, я спочатку думав, що ця жидовочка – підла особистість, що вона, як би це точніше… гніда, розумієте? Однак придивившись, я зробив інший логічний висновок зі своїх міркувань. Ніяка вона не жидовочка і, хочу сказати, далеко піде. У ній гармонійно поєднані такі якості, як працелюбство, беззастережна відданість, навіть покірність, якщо хочете…
– Я теж так думаю, – перебив Леоніда Григоровича Культурний, – але… здається мені, все це не є головним. Груди!
– Що? – Ніколаєвському здалося, що він щось не те почув, а якщо і те, то що це було?
– Ви все правильно почули, безцінний мій, я мав на увазі саме п груди. Цими грудьми можна пробити собі шлях на гору. Шкода, звичайно, що личком підгуляла: пробачте, личко, кажу, гм-гм, як би… так би… не вийшло трішки…
Ніколаєвський не вірив власним вухам.
– Та повірте вже. Я старий збочений професор, мені, якщо хочете, вже так осточортіли ці програми навчальних планів, анкети опитуваних культурологів та кафедральні міжусобиці, що я від нудьги ладен з'їсти власні ноги. Зрозумійте, жінки мене ніколи не цікавили, я завжди був у якомусь підвішеному стані, доля кидала мене від однієї дисертації до іншої, у мене були захисти, академічні відрядження, викладання на кафедрах, виклики до ГБ, я стукав… та не дивіться так на мене – і ви стукали. Стукали ж?
– Стукав, – потупив очі Ніколаєвський.
– От бачите, це все прикриття, ці всі професорські штучки, виховання молоді! Я їх розумію – молодих, сильних, напористих, я розумію їхню відданість своїм поривам, своїм прагненням до цілей. А я старий – я знаю, як нудьгують студенти на моїх парах, як їм важко даються мої вистраждані монотонні лекції, і я не прагну змінюватися, мої цілі ясні, немов небо над полями Сіверщини, пробачте: підім'яти під себе якомога більше душ, їхню свідомість, пустити й накатаними коліями консерваторської залізниці, щоб вони стали такими, як я, щоб читали мої книжки з культурології та мистецтвознавства. Й один з найголовніших моїх обов'язків – утоптувати в затхле, нафталінове багно радикальні ідеї, висмоктувати потужним пилососом свіже дихання науки. Я старий заздрісний професор і все зроблю, щоб таким залишитися, інакше наступить хаос, а це для навчального процесу – катастрофа. І не дарма я заговорив про Валюшчині груди. Хочеться перед обличчям смерті скуштувати плоди наївної покірності та глянути смерті в очі й сказати: ти бачиш, падла, чим я займаюся? Ну, бери мене, давай…
– Олександре Миколайовичу, але ж ви!.. – застогнав Ніколаєвський.
– Ну, ну… Я з вами зараз відвертий настільки, наскільки ніколи не був відвертим навіть зі своїм сумлінням. Я знаю, ви вірний друг і ви мене зрозумієте, як ніхто інший. І в мене до вас одне прохання. Посприяйте мені в моїх старечих прагненнях. Так, як мужчина я вже ні на що не здатний, але ми з Валютою змогли б просто полежати голенькі під ковдрочкою…
– Ви