Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко
перевела дух. Із кожним словом Андрія Ігоровича фотографія чоловіка з жовтим обличчям, здавалось, усе більше похмурніла, знічувалася, щоки набували гірчичного відтінку, а полум'яні очі приречено тьмяніли. Мить – і на екрані знову з'явився суворий, зосереджений Славків тато.
– Парламентська комісія у справах майбутнього апокаліпсису уповноважила мене заявити, что в країні припинено діяльність великого антигромадського угруповання. Нібито наукові відомості про те, що дев'ятого червня настане не черговий апокаліпсис, а остаточний кінець світу, не мають жодних підстав, це вигадка й відверта брехня. Дату апокаліпсису не можна спрогнозувати! І лише від нас, людей, залежить, скільки життів забере черговий катаклізм! Я закликаю покоління згуртуватися, десятого червня на нас чекає спільне свято – випускний вечір середньої групи, наші діти, онуки, брати входять у доросле життя… Нехай цей день стане днем єднання поколінь перед лицем апокаліпсису, запорукою нового, мирного, успішного циклу…
Андрій Ігорович підвівся. Лідці здалося, що він бачить її. Саме в цю мить – бачить.
Ми, молодше покоління, зустрічаємо свій перший апокаліпсис із надією та тривогою. Ні для кого не таємниця, що через неорганізованість, егоїзм, низькі моральні якості, звірячі настрої в кризовому суспільстві дорога до Воріт може виявитись останньою для деяких людей… Але ми, молодь, маємо вірити в майбутнє. Ми повинні вчитися й готувати себе до дорослого життя. На початку нового циклу саме на нас ляже весь тягар відновлення виробництва, відтворення потомства, тобто дітей. Ми повинні сміливо дивитися вперед, міцно дружити, пам'ятати все те добре, що дала нам школа. Ми маємо поважати батьків і старших. І наш уряд і парламент, особливо парламентську комісію у справах апокаліпсису. Це найпотрібніша в цей час комісія. Ми знаємо: в новому, п'ятдесят четвертому, циклі на нас чекає велика цікава робота. Ми готуємося до неї вже тепер…
Вона боялася, що слухавку візьме Клавдія Василівна. Славкова мама вважає, напевно, що депутатський час надто дорогий і на пусту розмову зі школяркою не варто витрачати жодної хвилинки…
Відразу після випускного Славка відвезуть на якусь віддалену дачу, і в неї, Лідки, зникне будь-яке право телефонувати на домашній депутатський телефон. Тому вона розраховувала, що зараз слухавку візьме сам Славко, і тоді, потеревенивши трохи, можна домовитися про візит.
І вже, звісно, вона й сподіватися не могла…
– Лідо? Ага, вітаю… Як іспити?
Вона зажмурилась, стискаючи слухавку.
Вона хотіла сказати Андрієві Ігоровичу, що він урятував й і повернув до життя. Що якби не депутат Зарудний – ступити б їй рано чи пізно з балкона, дарма що третій поверх. Що вона, Лідка, страшенно шкодує, що останнім часом не може бачитися з ним, розмовляти