Жерміналь. Еміль Золя
гроші, буржуа, народ – той, що гниє в клоаках передмість, і той, що повстає у великих промислових центрах, – увесь бурхливий потік переможного соціалізму, який несе в собі зародок нової ери…» і далі: «…тут усе: прекрасне й огидне, низьке й високе, квіти, бруд, ридання, сміх – одне слово, весь потік життя, який кудись невпинно несе людство».
У найбільшому й розмаїтому зображенні цього потоку, цієї повені життя і вбачав Золя основну мету своєї творчості, спрямованої передусім на об’єктивний світ, соціальну дійсність, на їхнє тотальне художнє пізнання і відтворення. Наприкінці XIX – на початку XX століття він належав до найвідоміших письменників, тих, що чинили особливо значний вплив на тогочасну європейську літературу і духовну культуру – поряд з Г. Ібсеном і Ф. Ніцше, Ш. Бодлером і А. Стріндбергом, відкритими у той час на Заході росіянами Л. Толстим і Ф. Достоєвським. Але його творчість мала іншу векторність і домінанту, ніж у названих письменників (за винятком хіба що Толстого), активно причетних до творення модерністської літератури. Щодо Золя, то основний сенс і пафос його творів полягав у художньому освоєнні й вислові об’єктивної дійсності, і в цій сфері він зробив дуже багато, більше, ніж будь-хто з тогочасних літераторів. Та це аж ніяк не виключає перетинів і збіжностей його творчості з домінуючими тенденціями літературного процесу, навіть значного впливу його натуралістичної прози на їхній розвиток.
Народився Еміль Золя 2 квітня 1840 року в місті Екс, на півдні Франції, в сім’ї інженера-будівельника, італійця за походженням. Там же, в Ексі, який згодом в «Ругон-Маккарах» стане прообразом міста Плассана, минули його дитинство та юність. Золя був іще хлопчиком, коли помер батько, і родина опинилася в скрутному матеріальному становищі. Навчався майбутній письменник у місцевому ліцеї, найприкметніша подія його шкільних років – дружба з Полем Сезанном, яку обидва пронесли через усе життя. Вісімнадцятилітнім юнаком Золя переїздить до Парижа з твердим наміром стати письменником. Живе убого, в неопалюваній взимку мансарді, на випадкові заробітки, але неухильно йде до своєї мети. Справи трохи поліпшилися, коли йому пощастило влаштуватися в паризьке видавництво Ашетт, удачею було й те, що ця служба відкривала йому доступ у літературні кола столиці.
Писати Золя пробував іще в ліцеї, причому починав він як поет-романтик. У цьому ж руслі писав і в перші роки перебування в Парижі, коли були створені романтичні поеми, виразно позначені тяжінням до масштабних задумів. Далі естетико-літературні орієнтири Золя швидко міняються: в середині 60-х pоків він стає прибічником реалізму, а під кінець того ж десятиліття приходить до натуралізму. В 1864 році з’являється його перша прозова збірка «Казки Нінон», романтична за своїм характером, навіяна легендами й переказами рідного Провансу. Романи середини 60-х років, зокрема «Сповідь Клода» й «Заповіт померлої», відбивають естетико-художню еволюцію молодого письменника, пошуки свого шляху в літературі. Першим зрілим твором Золя справедливо вважається роман «Тереза Ракен» (1868), який, разом з «Жерміні Ласерте» Е. і Ж. Гонкурів, був одним з перших натуралістичних романів у французькій літературі. Далі з’являється роман «Мадлен Фера» (1869), і в цей же час виникає задум найзначнішого творіння романного циклу «Ругон-Маккари». До франко-прусської війни 1870—1871 pоків було надписано перший роман циклу «Кар’єра Ругонів», але книжка вийшла друком уже після закінчення війни та Паризької комуни, восени 1871 року.
Коли прусські війська почали просуватися до Парижа, Золя виїхав на південь Франції, де залишався до березня 1871 року. Республіканець і демократ за переконаннями, він вітав падіння ненависної Другої імперії; подальші драматичні події французької історії викликали в нього замішання. Сприйнявши Паризьку комуну як вибух руйнівної стихії, Золя не став її прибічником, та обурювала його і політика версальців та їхній терор: «Це огидно. Йде братовбивча війна, і у нас прославляють тих, хто вбив найбільше своїх співгромадян! Абсурд!» До Третьої республіки Золя спершу поставився прихильно, проте минуло небагато часу і він пересвідчився, що корінних змін не сталося, що багатство й влада належать тим самим людям, що й за Другої імперії.
Розчарований у суспільно-політичних справах, Золя на деякий час відходить від них і зосереджується на творчості, поступово зводячи гігантську споруду «Ругон-Маккарів». Відзначаючись незвичайною зібраністю і трудовою дисципліною, Золя методично здійснює свій план, щороку видаючи по роману: «Здобич» (1872), «Черево Парижа» (1873), «Завоювання Плассана» (1874), «Провина абата Муре» (1875), «Його превосходительство Ежен Ругон» (1876), «Пастка» (1877)… Романи з’являються один за одним, але жаданий успіх не приходить, немає й матеріальної забезпеченості. З кожним новим твором критика дедалі затятіше накидається на Золя. В яких тільки провинах і гріхах його не звинувачують! В аморальності й розтлінності, в патологічній пристрасті до всього брудного й ницого; в органічній нездатності помічати в житті світле й високе і т. ін. Один з критиків твердив, що Золя – явище скоріше не літератури, а психопатології і зайнятися ним повинні вчені-медики.
У чому ж причина таких запеклих нападок критики на Золя, що за різкістю переважають навіть нападки на Бальзака й Флобера? Звичайно, для багатьох критиків був неприйнятний принцип безкомпромісної