Жерміналь. Еміль Золя
на це мало надії.
– Еге, я їх зустріла, вони носили одежу бідним дітям… Гаразд, я поведу до них уранці Анрі та Ленору. Коли б дали хоч сто су!
Вона знову замовкла. Мае вже одягнувся; хвилину постояв мовчки, а потім пробубонів:
– Нічого не вдієш, буде, що буде; ти вже якось викрутись… Навариш хоч юшки… Балачками не зарадиш, краще вже йти на роботу.
– Авжеж, – відповіла мати. – Загаси вогонь, мені не треба світла, щоб думати.
Захарі і Жанлен уже пішли вниз, і Мае, загасивши свічку, пішов за ними. Дерев’яні сходи вгиналися під їх важкими ногами у вовняних панчохах. Кімната й сіни знову поринули в темряву. Діти спали, і навіть Альзірині повіки склепились. Естелла вчепилася в материні обвислі груди й муркотіла, мов те котеня. Тільки мати втопила в темряву свої великі розплющені очі.
Тим часом Катріна заходилася передусім коло чавунового каміна з ґратами посередині й двома грубними димарями з обох боків, де цілісінький день жевріло кам’яне вугілля. Компанія давала щомісяця кожній шахтарській родині по вісім гектолітрів вугілля; але це було тверде вугілля, що його підбирали у штольнях, і розпалювати його було тяжко. Катріна ніколи не гасила вогню звечора, а тільки прикривала його; зате вранці досить було розгорнути жар та підкинути кілька дрібних вуглин, що їх вона завжди старанно вибирала. Дівчина поставила горнятко на вогонь і присіла напочіпки перед розкритим буфетом.
Це була досить велика чиста кімната на ввесь нижній поверх з ясно-зеленими пофарбованими стінами, старанно змитою кам’яною підлогою, посипаною білим піском; вся вона виблискувала суто фламандською охайністю. Меблів усіх було: сосновий полакований буфет, стіл та дерев’яні стільці, теж соснові. На голих ясних стінах надзвичайно чітко виступали понаклеювані на них занадто барвисті портрети імператора та імператриці (подарунок Компанії) та зображення якихось вояків та святих, рясно поцяцькованих золотою фарбою. На буфеті стояла рожева скринька з картону, а на стіні висів годинник з наляпаним на циферблаті малюнком; його дзвінке цокання наче сповнювало порожняву голої стелі. Інших оздоб не було. Коло дверей на сходи були ще одні двері, що вели у льох. Хоч яка чиста була ця кімната, а проте нерозвіяний дух смаженої ще напередодні цибулі і гострий уїдливий дух кам’яного вугілля отруювали тепле задушливе повітря.
Катріна замислилась перед відчиненим буфетом: на поличці лежав тільки окраєць хліба, чимало сиру, але масла лишилося мов кіт наплакав; а треба було якось намастити чотири тартинки. Нарешті вона придумала: покраяла хліб на кавалки, поклала на один сиру, а другий намастила маслом і стулила їх докупи. Це була подвійна тартинка – звичайний шахтарський сніданок, що його всі шахтарі завжди брали з собою на роботу, так зване «кресало». За мить чотири бутерброди, поділені суворо справедливо – найбільший для батька і найменший для Жанлена, – лежали вже готові на столі.
Катріна уважно господарювала, а проте з думки їй, мабуть, не йшло те, що розповів їй Захарі про головного штейгера та П’єррониху, бо вона відчинила