Жерміналь. Еміль Золя
така – то від неї пішла зараза по всій копальні.
– Як же ти дозволила твоєму синові зв’язатися з їхньою дочкою, я цього просто не второпаю! – спитала П’єррониха.
– Еге! Дозволила! А як же ти не дозволиш, хотіла б я знати?.. Їхній садок межує з нашим. Влітку води набрати не можна було, ступня ступити, так-таки й наткнешся на Захарі з Філоменою: десь під бузком отаборяться. І хоч би тобі посоромилися людей та в сараї сховалися… Де там – і гадки не мають!
Це була звичайнісінька історія серед тутешньої молоді – хлопці й дівчата чи не змалку розтлівали одне одного; примощувалися десь на даху якогось низенького сарая, тільки-но починало смеркатися, і ні на кого не вважали. Усі відкатниці й родили у тому ж таки сараї свою першу дитину, коли не хотіли йти для цього до Рекійяра або в жита. Ніхто за це нікого не ганив; потім вони все одно брали шлюб, і тільки матері сердилися, коли їхні сини починали жити занадто рано, бо жонатий син вже про батьків не дбає.
– Як на мене, то я б краще цьому поклала край, – провадила розсудливо П’єррониха. – У Філомени вже від твого Захарі двійко, нема що робити – не розрадиш, однаково бачитимуться… А грошенята твої за водою попливли.
Маедиха сердито стиснула кулаки.
– Прокляну! Хіба ми не батьки Захарі? Хіба він не повинен нас шанувати? Адже він нам грошей коштував? Хай спершу відробить те, що з’їв, а тоді вже й жінку бере… Скажи-но мені, куди ж нам подітися, як усі наші діти відразу на інших підуть заробляти? Руки скласти й подихати, чи що?
Вона трохи заспокоїлася.
– Це я кажу так собі… Побачимо, як воно буде… А в тебе добра кава: ти засипаєш як слід.
Сусідки набалакалися досхочу, і за чверть години Маедиха почала хутко збиратися додому – згадала, що треба швидше юшку чоловікам варити.
Малеча вже знову посунула до школи, кілька жінок визирнуло на вулицю. Вздовж шахтарських будиночків ішла пані Енбо з своїми гостями; вона показувала на селище, про щось їм розповідаючи. Гості ці всіх дуже зацікавили. Копач відірвався на хвилину від лопати, дві сполохані курки кинулися в кущі.
Вертаючись додому, Маедиха наскочила на Левачиху, що чекала на лікаря Вандерхагена, який був на посаді при копальнях; цей маленький, заклопотаний, вкрай обтяжений працею чоловік завжди кудись поспішав, свої поради хворим він давав похапцем на вулиці.
– Пане, щось мені не спиться, всеньке тіло ниє… – скаржилася Левачиха. – Треба б мені порадитися з вами.
Він звертався до всіх на «ти» і відповів не зупиняючись:
– Дай мені спокій! Ти п’єш забагато кави. Ото й усього.
– Треба було б вам оглянути й мого чоловіка, – додала й собі Маедиха. – У нього все ноги болять.
– Це в нього через тебе. Дай мені спокій!
Обидві жінки знизали безпорадно плечима та й так і лишилися посеред дороги, дивлячись лікареві вслід.
– Заходь, – сказала Левачиха, – є щось новеньке… Та й кави вип’єш. Допіру наварила.
Маедиха хотіла відмовитись, але спокуса була надто велика:
– Що ж, хіба