Горить свiча. Володимир Малик
обвів поглядом присутніх. Ніхто не опустив очей: кожному хотілося стати послом, бо, окрім слави, ця небезпечна, але почесна місія при щасливому її завершенні може принести велике багатство – рабів, золото, срібло, одяг, зброю. Хто ж не хоче відразу розбагатіти?
– Старшим послом піде сотник Жокте, – сказав після довгої мовчанки каан і ткнув нагайкою до суворого на вигляд баатура, що сидів на коні міцно, мов дуб, і пожирав каана вузькими чорними очима.
– Жокте? Простий баатур з аратів[13]? – пролунало розчароване зітхання.
– Він заслужив цієї честі: перший зі своєю сотнею ввірвався в Чернігів, і там, де ступила його нога, не залишилося нічого, крім попелу та трупів! Я люблю хоробрих і безжальних людей! Поїде Жокте і візьме з собою чотирьох – кого сам захоче. А також – терджумана[14] Шарапа.
Жокте задоволено ошкірнувся, сплигнув з коня і по звичаю, запровадженому Чінгісханом, упав перед кааном ниць, простягнув наперед руки і між ними поцілував мерзлий дніпровський пісок, перемішаний кінськими копитами з снігом.
– О всемогутній каане! Дякую за ласку й довіру!.. Тільки Шарапа ніяк мені взяти – прокляті орусути проткнули тому кипчакові[15] списом груди.
– А був ще один кипчак – Осавлук. Здається, він теж знає мову орусутів?
– Той дістав стрілу в ногу і тепер зализує рану.
– Тоді візьми когось іншого, хто знає нашу мову і орусутську або хоча б кипчацьку і орусутську. Гадаю, знайдеться такий?
– Серед боголів[16] мого молодшого брата десятника Жадігера є один молодий орусут, що був полонеником у кипчаків, а торік разом з ними потрапив у наш полон, – він по-кипчацьки лопоче, як справжній кипчак, та й по-нашому вже добре навчився. То, може, його?
– Приведи до мене – подивлюся, поговорю з ним.
Жокте кивнув братові Жадігеру, такому ж жилавому, похмурому баатурові, що виглядав через голови нойонів, і той миттю помчав до коша[17]. За якусь хвилину привів і кинув до ніг каанові раба-орусута, обірваного, брудного, знеможеного, з кангою[18] на шиї.
– Ось він! – буркнув коротко і відступив назад.
– Встань! – наказав Менгу. – Як тебе звати?
Раб підвівся, обтрусив з колін сніг, зняв з кудлатої голови стару кипчацьку шапку з облізлого заячого хутра і без страху глянув у вічі можновладному монголові, перед яким тремтіли не тільки підкорені племена, а й уся орда, бо Менгу був жорстокий та безпощадний.
– Я Добриня… Правда, піп назвав мене при хрещенні Костянтином, але для батьків це ім’я було чуже, незвичне, і вони відразу прозвали мене по-старовинному – Добринею. Так що я Добриня.
Менгу пильно вдивлявся в орусута. Одягнений він був у пошарпаний, заяложений кипчацький чапан[19] і взутий у розбиті гутули[20]. На його густо зарослому, як і в усіх орусутів, обличчі ясніли голубі, як небо, очі. Менгу ніяк не міг звикнути до такого кольору очей. У тій частині Всесвіту, що вже був завойований монголами, люди мають чорні або карі очі, а тут, в землі
Арати – кочовики-простолюдини.
Терджуман – перекладач, товмач.
Кипчак – половець.
Богол – раб.
Кіш – стан, місце розташування орди чи загону кочовиків.
Канга – дерев’яна колодка на шию.
Чапан – верхній одяг.
Гутули – чоботи.