Повія. Панас Мирний
прийшла вона додому. Христя веселенько стріла її.
– Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду – не діждуся вас!
Стара, важко дишучи і не обзиваючись до дочки, опустилася на піл.
– А ви й не примічаєте, що я в нових чоботях? – щебече та. – Дивіться – якраз прийшлися при нозі, мов на заказ шиті… Таких і по всьому селу других не знайдеш: і юхтові, і не шкапові. Дивіться-бо!
Пріська зирнула; досада ущипнула її за серце.
– Оце вже й натягла! Оце вже і шмарувати почнеш у них? Годі лишень; скинь та положи… Поки нові – то більше дадуть за їх.
– Як? Хіба ви продавати будете? – неспокійно спитала Христя.
Пріська мовчала.
– Це ж мені батько купили… Старі он уже розтопталися, розлізлися… скоро дірки будуть, – скидаючи, бурмотала Христя.
Як недавнечко ще раділо її серце, коли вона придівала їх; коли вони, мов вилиті, обхопили її ногу: і невеличкі – а хоч би де придавили!.. «Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її і на заказ шиті», – думала вона, гадаючи, як усі здивуються, коли вона на свято узує їх, як усі будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла і, коли вона навела її очі на їх, веліла скинути – продавати думка… Жаль гострими пазурами угородився їй в серце, веселі думки помутнілися; досада і сльози потемрили їх.
– З якої речі їх продавати? Це мої… Ну, старі і продали б. Нащо й купувати було, на продаж хіба? – одно своє Христя.
– Мовчи! – скрикнула Пріська. – Хоч ти не заливай за шкуру сала: і без того його залили вже мені!
Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припічку і з досади сіла за роботу. Пріська собі, спочивши, роздяглася і взялася за гребінь. Пріська сидить на днищі, висукує та виводить нитку за ниткою; Христя довбається над мережкою… Чутно, як у тії веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Пріська колишеться над гребенем; Христя зігнулася над сорочкою. Нерадісні думки колишуть першу; та нелегкі зігнули й другу… У хаті сумно, німо, глухо… І нікому тії німоти порушити, нікому того суму важкого розвіяти… Ось чутно, рипнули сінешні двері. Ні Пріська, ні Христя не підводять голови, не оглядаються. Хто до їх прийде і чого?
– Здоровенькі були! – роздався край порога молодий жіночий голос.
– Тітка Одарка!.. Здорові! – перша одказала Христя.
– Здорова, Одарко! – глухо привіталась і Пріська.
– А я увіходжу у сіни, слухаю – тихо; думаю – немає нікого, та так несміло і йду. А вони, бач, сидять собі та сумують.
– Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, – каже Пріська.
– Ми се недавнечко пообідали. Мале моє заснуло; Карпо пішов з дому… Сумно самій. Піду, думаю, провідаю тітку Пріську, як там вона?
– Спасибі тобі, Одарко, – зітхнувши, дякує Пріська. – Тільки ти ще і добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся. Сідай, будь ласка, та погомонимо. Сьогодні оце виходила уперше з двору.
– Де ж ви були?
– Де мене тільки не було? Була і в волості, була і в Лобурця.
І Пріська повідала Одарці, чого і куди ходила і що