Повія. Панас Мирний
підсів…
Сумно стало Христі й важко те слухати. Де вже його в ката тут шукати тії жалості, коли тільки й думки – як би з другого жили вимотати, на другому поїздити!
– Христе! прибирай самовар, – нескоро кликнула Олена.
Христя поприймала, поприбирала. А там ще Загнибіді заманулося повечеряти, – вечерю давала. Поти після вечері помила посуду, сама повечеряла – бралося вже до півночі. А хазяйка, йдучи спати, наказала, щоб до світу самовар становити: «Бо завтра день базарний, Петру Лукичеві треба рано в крамниці бути».
«Людей труїти гнилою чехонею!» – подумала Христя, важко зітхнувши. Помостилась на лаві, загасила світло й собі лягла.
Темна, непроглядна темнота обняла її зразу; хоч око виколи – нічого не видно. Чутно тільки глухе шепотання з третьої хати… То хазяїни Богу моляться чи шепочуться про бариші? Їй яке діло? Вона, наморена ходою трохи не цілого дня, випадками сьогоднішнього вечора, зразу закрила натомлені очі. Сонне забуття обхопило, обняло її.
Христя відразу заснула. І не снилось їй нічого, ніщо не тримало її тихого покою. Пригорнувши болячу руку до грудей, вона спала. На те й ніч, щоб усім спочивати. Та чи усім? А то що за світ колишеться у малій хатині? Ось він уже в кімнаті, серед його ясної хвилі чорніє чиясь постать висока…
Хто то? Чого? То Загнибіда, босий, роздітий, з свічкою у руках, тихо, наче кіт той, викрався з кімнати, увійшов у кухню і, озираючись на всі боки, покрався у сіни. Злегка надавив він клямку, щоб не стукнула, одчинив двері, високо над головою держачи світло.
У кутку на лаві лежить Христя, спить. Темна тінь від неї ходе-труситься по стіні… У Загнибіди очі заблищали, як він її зобачив. Тихо на пальчиках підійшов він до неї, підняв світло угору так, щоб світ падав саме на голову Христі… З темноти вийшло кругле покійне лице її з чорними бровами, з закритими очима, з трохи розкритим ротом. Тихе зітхання ледве-ледве почувається, то піднімає, то опускає її високі груди. Очі у Загнибіди аж засвітили, рука злегка затіпалася… Довго він стояв над нею, дивився, напувався чарами її красної вроди. Се… тихо послав уперед руку, подержав над нею, як держать над жаром, коли змерзне, і… тихо опустив… Христя кинулась. Світло в одну мить згасло… Темнота знову облягла кругом. Спросоння Христя не розібрала, чи то їй снилося, чи справді вона бачила світло. Натомлена, вона перекинулась на бік і знову заснула. Вона не чула, як нешвидко після того щось в темряві зашамотіло; як стукнули двері в хатині; як Олена, прокинувшись, спитала: «Хто то?» – «Се я», – важко дишучи, одказав Загнибіда.
– Чого ти?
– Ходив довідатись, чи засунено.
Грузько він ліг на ліжко, аж воно зарипіло, довго ворочався, поки не заснув. Зате Олена цілу ніч не спала.
III
«Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!» – одно носилося, одно ходило по хатах у Загнибіди на другий день великодніх свят.
На сей день у Загнибіди завжди бенкет… Цілий рік турботи та клопоти, купування та перепродування, сварка та згоди… Три дні великодніх свят та три дні