Повія. Панас Мирний

      Карпо смикнув вожжину – і покірна шкапина потюпала. Загнибідиха стояла за хвірткою і проводила очима, аж поти вони не повернули з улиці.

      V

      Ще поки вони їхали містом, плуталися його чорними вулицями, повз високі кам’яниці, Христю клопотали всякі думки… «Як се чудно сталося, що вона їде… Куди? Чого?.. У село, у гості, до матері… То-то зрадіє матуся, не сподіваючись її бачити!.. А що, як хазяїн, вертаючись з ярмарку, стріне їх і заверне назад?.. Не доведи Боже!..»

      Христя одвертається від кожного стрічного прохожого і проїжджого: їй здається, що то хазяїн – і от-от признає її… «Хоч би вже се місто скоріше кінчилось. Їдемо, їдемо, а йому й кінця немає!»

      Аж ось минули крамниці й високі кам’яні будинки. Далі пішли обідрані хатки убогих людей. Спершу густо, мов їх одну до другої хто позсовував, щоб було затишніше й тепліше; далі рідше та рідше. Он край однії й тину немає; у другої й димар розвалився; третя – зовсім на бік похилилася, з вікон, замість шибок, визирає ганчір’я, по двору-смітнику бігають трохи не голі діти… «Боже! які злидні та недостачі! Бісові крамарі та пани найкращі місця під себе позаймали, все найдорожче собі наздирали, а бідноту виперли аж на край міста в смітники та пустки», – думала Христя.