Наші дракони вбивають нас. Оля Зубарєва
зараз буду відгодовувати, і мені все одно, що ти думаєш з цього приводу!
– Знаєш чому я до тебе прийшла?
– Уу…? – запитально глянула Олеся дожовуючи.
– Навіть не тому, що ти завжди мене годуєш, а тому, що ти змушуєш мені посміхнутися…
– Щось ти сьогодні надто сентиментальна…але мені все одно приємно. Як ти?
– Сама знаєш. Після смерті бабусі, наче Всесвіт перевернувся. Думаю про неї, згадую, як в дитинстві гостила на її дачі біля моря…А як вона любила море… Скільки історії знала про нього…
– Так, вона була чудовим другом. І вона б тебе точно не похвалила за те, що ти так себе мучиш!
– В останню нашу зустріч, бабуся була дуже стривожена, говорила, що має віддати мені якийсь камінь якнайскоріше, що це вкрай важливо… Вона ніби передчувала, що піде. Розповідала якісь дивні не пов’язані між собою історії, наче хотіла донести щось, що не могла сказати прямо…
– Слухай, а ти була в її кімнаті після смерті?
– Ні, мама якось поспіхом продала її будинок. Не маю жодного уявлення хто там нині живе. Я хотіла забрати деякі її речі на згадку, особливо її товстелезний старий фотоальбом, але мама чомусь була категорично проти. Все робила поспіхом…
– Дивно…
– Ти не думала сама сходити до нових жильців, пояснити їм все, попросити забрати речі?
– Думала, але…
– Що але? Ми зараз же йдемо туди!
– Ти збожеволіла? І що ми скажемо: «Добрий день, можна попорпатись у вашому підвалі?»?
– Саме так! Але я не зрозуміла, навіщо нам порпатись в підвалі…?
– Вона там зберігала усі ціні їй речі: фотоальбом, дивні маски і різні статуетки з подорожей.
– Вирішено: зараз же йдемо, поки я не передумала.
Вечір збирався полонити день, на вулицях, як завжди у цю пору було пусто, ставало прохолодно.
– Поспішаймо, Терезо, я маю до вечора бути вдома.
– Не я це все вигадала.
– Але ж ти хочеш цього, – з виглядом людини, яка доносить до немовляти очевидне мовила Олеся.
Дівчата підійшли до потрібного будинку. Навколо нього ріс невеличкий сад. Вітер на подвір’ї хилитав гойдалку. Червоні гноми мали б з цікавістю виглядати з трави, але трави не було, і їм залишалося розгублено чекати літа.
– Ці дерева посадила вона… – з сумом підмітила Тереза. Олеся розуміючи, обійняла подругу.
– Гаразд, досить скиглити, – рішуче мовила Тереза, – я гадаю найбезпечніше буде влізти у заднє вікно, тоді ми відразу зможемо потрапити до підвалу.
– Я так і знала, що заходити через двері це не для тебе.
– Мені зараз буде важко пояснювати все господарям, до речі глянь: он вони.
Чоловік і жінка середніх років з респектабельним виглядом під ручку не спішно вийшли на двір і направилися на сусідню вулицю.
– Красива пара, – зауважила Олеся.
– Так, але їм не личить цей дім, – сум вкотре стиснув легені Терези.
– Вони одні тут живуть?
– Не