Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко

      Ой гоп не пила,

      На весіллі була,

      До госпóди не втрапила,

      До сусіда зайшла,

      А в сусіда

      До обіда

      В льоху спати лягла.

      Із льоху та в льох,

      Завертали в горох,

      І в коморі і на дворі

      З нежонатим удвох

      Пустували,

      Жартували,

      Зопсували горох.

      Ой гоп не сама —

      Напоїла кума

      І привела до госпóди.

      Не побачив Хома.

      Хомо, в хаті

      Ляжем спати.

      Хоми дома нема.

      Тряси ж тебе трясця, Хомо!

      Я не ляжу спати дома,

      А до кума

      До Наума

      Піду в клуню на солому.

      Ануте, напилась!

      Наша, наша придалась!

      Червоніє хвартушина;

      Роду чесного дитина.

      Отак ордою йшли придани,

      Співали п’яні; а Мар’яна

      Крізь тин дивилася на те.

      Не додивилася, упала

      І тяжко-тяжко заридала.

      Таке-то лихо, і за те,

      Що щиро любить. Тяжко, діти,

      Вік одинокому прожить,

      А ще гірше, мої квіти,

      Нерівню в світі полюбить.

      Дивіться на мене: я виплакав очі.

      Мені їх не шкода, мені їх не жаль.

      Ні на що дивиться: ті очі дівочі…

      Що колись… колись-то… Думи та печаль,

      А більше нічого не мав я й не маю,

      А з грішми такими тяжко в світі жить.

      Під тином ночую, з вітром розмовляю,

      Соромляться люди у хату пустить

      І привітать словом старого каліку.

      Укороти, Боже, молодого віку

      Тому, хто не має талану любить.

      Легше, мої любі, покриться землею,

      Ніж бач[ить], як другий, багатий, старий,

      Цілує за гроші, вінчається з нею…

      «О Боже! мій Боже! Волею Своєю

      Розбий моє тіло і душу розбий». —

      Заридав кобзар, заплакав

      Сліпими очима.

      Дивувалися дівчата:

      Вже смерть за плечима,

      А він, сліпий, сивоусий,

      Про колишнє плаче.

      Не дивуйтеся, дівчата,

      На старі козачі

      Щирі сльози. То не роса

      Вранці при дорозі

      На спориші, і не ваші

      Дуже дрібні сльози.

      Наплакався. Струни рвані

      Три перебирає.

      Аж до вечора Мар’яна

      У темному гаю

      Проплакала; прийшов Петрусь, —

      Вона розказала

      Все, що чула од матері

      І що сама знала, —

      І не втерпіла, сказала,

      Як п’яні придани

      Йшли по улиці, співали.

      «Мар’яно! Мар’яно!

      Чом ти не убога! Чом я не багатий!

      Чом у мене коней вороних нема?

      Не питала б мати, де ходиш гуляти,

      З ким коли стояла. Питала б сама,

      Сама свого серця; дала б йому волю

      Любить, кого знає. Я б тебе сховав

      Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,

      Щоб