Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко

      Отак німота запалила

      Велику хату. І сім’ю,

      Сім’ю слав’ян роз’єдинила

      І тихо, тихо упустила

      Усобищ лютую змію.

      Полилися ріки крові,

      Пожар загасили.

      А німчики пожарище

      Й сирóт розділили.

      Виростали у кайданах

      Слав’янськії діти

      І забули у неволі,

      Що вони на світі!

      А на давнім пожарищі

      Іскра братства тліла,

      Дотлівала, дожидала

      Рук твердих та смілих.

      І дождалась… Прозрів єси

      В попелі глибоко

      Огонь добрий смілим серцем,

      Смілим орлім оком!

      І засвітив, любомудре,

      Світоч правди, волі…

      І слáв’ян сім’ю велику

      Во тьмі і неволі

      Перелічив до одного,

      Перелічив трупи,

      А не слав’ян. І став єси

      На великих купах,

      На розпутті всесвітньому

      Ієзекіїлем,

      І – о диво! трупи встали

      І очі розкрили,

      І брат з братом обнялися

      І проговорили

      Слово тихої любові

      Навіки і віки!

      І потекли в одно море

      Слав’янськії ріки!

      Слава тобі, любомудре,

      Чеху-слав’янине!

      Що не дав ти потонути

      В німецькій пучині

      Нашій правді. Твоє море

      Слав’янськеє, нóве!

      Затого вже буде повне,

      І попливе човен

      З широкими вітрилами

      І з добрим кормилом,

      Попливе на вольнім морі,

      На широких хвилях.

      Слава тобі, Шафарику,

      Вовіки і віки!

      Що звів єси в одно море

      Слав’янськії ріки!

      Привітай же в своїй славі

      І мою убогу

      Лепту-думу немудрую

      Про чеха святого,

      Великого мученика,

      Про славного Гуса!

      Прийми, отче. А я тихо

      Богу помолюся,

      Щоб усі слав’яни стали

      Добрими братами,

      І синами сонця правди,

      І єретиками

      Отакими, як Констанцький

      Єретик великий!

      Мир мирові подарують

      І славу вовіки!