Смарагд. Валентина Мастєрова
* *
Золото душі
Є письменники, які вриваються в літературу стрімко, рвійно, а є, які входять тихою ходою і залишаються там, неначе й були в ній одвіку. Саме такою є моя землячка, чернігівка Валентина Мастєрова. Щоправда, і її ім’я для нас, київських письменників, постало відкриттям воднораз, коли 1991 року стала переможцем престижного конкурсу Спілки письменників України «Гранослов». Це були оповідання: Валентина насамперед і є майстром оповідної форми, її оповідання не вписуються в сучасний літературний постмодерн із його жорстокістю, кривляннями, матюками і холодністю. Хоч письменниця здебільшого змальовує жорстокість сучасного людського, насамперед сільського життя, її новели – шматки життя, людські трагедії, щемкі й болючі до сліз, – покинуті або нелюбі діти, нужденні старі, охололі без любові серця. І скільки там ніжності, спочутливості, болю… У таких випадках часто кажуть – «стефаниківські» новели, але в Стефаника свій світ, свій час, свої болі, у Мастєрової – свої і обставини, і час, і стилістика. Основна сутність письма автора, з чого випливає все інше, – щирість. Насамперед щирість самої душі авторки. Я навіть сказав би – золото душі. Воно ніде жодного разу не потьмяніло, це принцип, камертон, який втримує од фальші, од неправди. Правда – ось вища сутність творчості Валентини Мастєрової, що є заповітом наших класиків – письменник має служити правді.
Книга, яку ти, читачу, тримаєш в руках, роман, продовжує ту саму тему, те саме прямування, вона вчить добра, справедливості, прощення, які вельми потрібні в нашому розшарпаному, зболеному, криміналізованому суспільстві. Тут немає вигадливого, закрученого сюжету, всіляких літературних піруетів, автор іде за логікою життя, за його плином. Це роман людської долі; кожна доля своєрідна, через те вона й доля. Кажуть, що кожне людське життя є романом, тільки треба вміло покласти його на папір. Автор довіряє цій логіці, бере життя в його натуральності, первозданності, не уникаючи гострих кутів, прикрощів, не прикрашаючи життя й не возвеличуючи його штучно, вона проводить свого головного героя Данила (Данька) через всі круги сьогоднішнього земного пекла і раю водночас. Даньку, на відміну від його батька, Григорія, вдається на тих кругах не розгубити свою душу, лишитися людиною мужньою, доброю, спочутливою. У Данькові схрестилися дві стихії – українська і циганська, й він бере від них усе краще (від циганки баби Маріуци) і від своїх українських сельчан – сусідів і приятелів. Сьогодні ми великою мірою втратили щирість, первозданність почуттів і чеснот наших предків, і, якщо не повернемося до них, нам буде важко жити новим життям, будувати нашу українську міцну, моральну державу. На такі думки нас наштовхує роман Валентини Мастєрової «Смарагд».
Вірю, ти, читачу, ще не один раз зустрінешся з книгами Валентини Мастєрової. Я впевнений, що отой потужний моральний, психологічний заряд, оте її вміння побачити, почути основне, що потрібно людям, чим вони живуть і мають жити, приведе її ще не до одного успіху.
Бо що ж такого я хочу сказати, Господи, як не те, що я не знаю, звідкіля я прийшову це, так би мовити, смертне життя чи, радше, в живу смерть?
Частина 1
«Чому так тихо? А це дерева мовчать чи розмовляють? Напевно – розмовляють, бо чого б ото листя шелесь-шелесь, тихіше, голосніше, й гіллям розмахують, наче руками. От коли б вони ще й ходили…» – Хлопчик, що лежав на землі, підвівся на лікоть і втупив замислений погляд у стовбур старого в’яза з чималим дуплом між двома великими гілками. Йому страшенно хотілося засунути руку в те дупло й помацати, але він боявся видрати гадюку замість маленьких у дрібну крапочку яєць, тому дитячий погляд ковзнув униз, де з-під землі вилізло товсте покручене коріння. Уявив, як би ото в’яз ішов: тупу-тупу, а за ним стара кривобока береза, що аж схилилася до в’яза і наче щось йому нашіптує. Мабуть, береза кульгала б, як руда Пронька, що живе на краю хутора. За березою ішла б ліщина. У неї ніжки маленькі, тоненькі: дріб-дріб… Перевів погляд з одного дерева на інше, сам собі посміхнувся, потім знову ліг, підклав руки під голову і задивився у небо. Захотілося, щоб ота біла хмарка зачепилася за верхівку якогось дерева й зависла. Він би тоді поліз і помацав руками – з чого вона: з вати чи снігу? Ні, нехай краще зачепиться темніша…
– Даньо, Да-а-ань! – почувся віддалік голос баби Марини, але Даньо й голови не повернув у той бік – нехай гукає, він і сам дорогу знайде, не маленький.
– Данило, де ти? Данило! – різкий голос матері гукав зовсім близько.
Хлопчик схопився і, мов сполохане зайченя, кинувся у зарості – не хотів, щоб знайшла мати, – нехай би вже баба.
– Даньо, Да-ань! – Еге, баба кричить далеко, а мати он озирається на всі боки, вдивляється поміж дерев.
– Данило-о-о! – кричить, і її голос іще більше лякає малого. Він хоче заплакати, але боїться. Помічає, що в лісі темніє. А мати вже губиться у гущавині, тільки голос чути близько.
– Мамо! – злякано кричить і вибігає зі схованки. – Мамо, я тут!
Лясь- лясь… Мати б’є по обличчю, щось каже, але Дань не чує, бо аж у вухах дзвенить від тих ляпасів. Баба,