Бібліотека душ. Ренсом Ріггз
до нього, і очі в них ще більше полізли на лоби.
– Дурбецало, – пробуркотіла Емма. – Мовчи.
Рукою, що помітно тремтіла, хлопець показав на пса.
– А це він?..
Едисон сказав лише три слова. Ми могли якось це обіграти: сказати, що луна вагоном пішла чи ще щось, що це не те, що вони подумали. Але Едисон був занадто гордий, щоб прикинутися дурником.
– Звісно, ні, – він гордовито задер носа в повітря. – Собаки не вміють розмовляти англійською. І взагалі будь-якою людською мовою не вміють розмовляти – за винятком хіба що, слід зазначити, люксембурзької, яку розуміють лише банкіри та люксембуржці, тому її навряд чи можна вважати мовою, придатною для спілкування. Ні, ви щось погане з’їли, і тепер вам сниться нічне страхіття. От і все. А зараз, якщо ви не дуже заперечуєте, моїм друзям потрібно позичити ваше вбрання. Будь ласка, негайно скиньте все з себе.
Блідий, тремтячи всім тілом, хлопець почав знімати з себе шкірянку, але не встиг витягти руку з другого рукава, як його коліна підкосилися й він звалився на підлогу. Після цього дівчина закричала й зупинитися вже не могла.
Тієї ж миті витвір став гепати в заблоковані двері. У його порожніх очах спалахували іскри вбивства.
– От і втекли непомітно, – резюмував я.
Едисон розвернувся і глянув на нього.
– Точно витвір, – велемудро киваючи, промовив він.
– Я така рада, що з цією загадкою покінчено, – уїдливо зауважила Емма.
Раптом поїзд струсонуло, завищали гальма. Наближалася наступна станція. Я підняв Емму на ноги й приготувався бігти.
– А як же Сєрґєй? – Емма крутнулася, щоб глянути на нього.
Утекти від пари витворів, маючи на руках ослаблену Емму, було само з себе нелегким завданням. А зі складаним чоловіком на руках завдання перетворювалося на нездійсненне.
– Нам доведеться його залишити, – сказав я. – Його знайдуть і відвезуть у лікарню. Це його єдиний шанс. І наш теж.
На диво, погодилась Емма одразу.
– Я думаю, це те, чого він би хотів. – Вона швидко підійшла до нього. – Пробач. Ми не можемо взяти тебе з собою. Але я впевнена, що ми ще зустрінемось.
– У наступному світі, – прохрипів він, на мить розплющивши вузькі щілини очей. – В Абатоні.
Під акомпанемент цих слів і вереску дівчиська, що дзеленчав у наших вухах, поїзд заїхав на станцію і двері відчинилися.
Ми вчинили не розумно. Не елегантно. Тільки-но двері поїзда відчинилися, ми чкурнули.
Витвір вискочив з вагона й застрибнув у наш, але на той час ми вже промчали повз крикливе дівчисько, непритомного хлопця й вибігли на платформу, де довелося змагатися з потоком людей, який саме вливався в поїзд, мов косяк риби на нересті. Ця станція, на відміну від решти, мало не лускалася від люду.
– Туди! – заволав я й потягнув Емму до таблички «ВИХІД», що світилася вдалині. Я сподівався, що Едисон десь у нас під ногами, але навколо нас текли такі ріки людей, що я ледве бачив підлогу. На щастя, до Емми поверталися сили (чи зробив своє приплив адреналіну), бо навряд чи я зміг би підтримувати