Бібліотека душ. Ренсом Ріггз
рухатись, – наказав я, цього разу вголос, до своїх. Едисон сховав пичку в лапах, а Емма заклякла, стискаючи мою руку, мов у лещатах. Я подумки підготувався до того, що може статися далі. Язик, зуби, кінець усьому.
Назад, назад, назад.
Англійська, англійська, англійська.
Спливали секунди, а нас чомусь (на диво) не вбивали. Здавалося, що істота знову закам’яніла, і лише коливання грудної клітки показували, що вона все-таки дихає.
Шляхом спроб, рухаючись дуже поволі, я ковзав уздовж стіни. Порожняк проводжав мене, злегка повертаючи голову. Він стримів до мене, як стрілка компаса – до полюсу, його тіло рухалося в унісон з моїм. Але за мною не йшов і пащі не розкривав. Якби ті невідомі чари, які я на нього наклав, перестали діяти, ми б уже були мертві.
Порожняк лише стежив за мною поглядом. Чекаючи вказівок, яких я не годен був дати.
– Фальшива тривога, – заспокоїв я, і Емма з відчутним полегшенням видихнула.
Ми вислизнули з проходу, відклеїлися від стіни й так швидко, як тільки дозволяло Еммине кульгання, пішли геть. Коли між нами та порожняком уже була сяка-така відстань, я озирнувся. Він зробив розворот на 180 градусів і став до мене обличчям.
– Місце, – пробурмотів я англійською. – Хороший.
Ми пірнули в запинало пари й одразу ж побачили ескалатор, що застиг непорушно, бо зникло живлення. Довкола нього ледь-ледь світився ореол світла, до болю манливий посланець із горішнього світу. Світу живих, світу теперішнього. Світу, де в мене були батьки. Вони обоє були там, у Лондоні, дихали цим повітрям. Так близько, лиш трохи пройтися.
Ой, привітик!
Немислимо. Та що більш немислимо: не минуло ще й п’яти хвилин відтоді, як я все розповів своєму батькові. Ну, принаймні, версію в стислому переказі: «Я такий самий, як дідо Портман. Я дивний». Зрозуміти вони не могли, та хоча б знали тепер. Так моє зникнення менше нагадувало зраду. У вухах досі лунав батьків голос: він благав мене повернутися додому. Ми шкутильгали назустріч світлу, і мені довелося змагатися з раптовим ганебним імпульсом скинути Еммину руку й припустити чимдуж – утекти від цієї задушливої темряви, знайти батьків, попросити в них пробачення, а потім заповзти в їхнє пафосне готельне ліжко й заснути.
І серед усього це було найбільш немислимим. Я б нізащо так не зміг: я кохав Емму, сказав їй про це і за жодних обставин не покинув би саму. Не тому, що я там якийсь лицар, чи відважний воїн, чи шляхетний. Нічого такого. Просто я боявся, що, покинувши її, сам себе потім згризу.
А ще були наші. Наші. Бідолашні приречені наші друзі. Нам треба було вирушити на їхні пошуки. Але як? Відколи потяг метро помчав геть, забираючи їх від нас, то жоден інший на станцію не в’їжджав. Та й після вибуху та пострілів, які добряче її струсонули, я не сумнівався, що більше тут поїздів не буде. У нас лишалося два виходи, і кожен був по-своєму жахливим. Піти за ними пішки через тунелі й надіятися, що дорогою нам не трапляться порожняки. Або ж піднятися ескалатором назустріч тому, що на нас там чигало (найпевніше – команда витворів-чистильників),