Мертвому півню фагот не потрібен. Василь Врублевський
під’юджував Леон. – Ось тільки, Же, ніяк не можу уявити, як вони всі помістяться у твоїй… ну, не буду уточнювати… Ти ж така мініатюрна!
– Хай тебе це не хвилює! Якось постараюсь, тільки б їм напакостить…
– Гаразд, гаразд, – зупиняв її Леон, не даючи спалахнути русофобській пристрасті, що загрожувала Же нервовим стресом. – Облишмо цю тему й поговорімо про щось приємніше.
В’єтнамка на хвильку вмовкала, а тоді знову навертала розмову до його походеньок:
– Але ж і фруктик ти, Леоне! От мені інтересно, коли ти вже… ех-хе-хе!.. начитаєшся?! Скільки ти вже всяких книжок різних перечитав, хоч можеш полічить? І нащо їх тобі стільки?
– Розумієш, Ня, je veux un trésor qui les contient tous![11]
– Обзиваєшся вумними словами, да? – насторожувалась Же.
– Боже збав! – відхрещувався Леон. – Просто я хотів сказати, що погана та миша, яка знає лише одну дірку.
– А при чому тут миша? – ошелешено підсмикувала брови в’єтнамка. – Ясне діло, я, як і всяка женщина, боюсь мишей, но нащо мені цим пекти очі?
– Миша тут і справді ні до чого, – терпляче пояснював Леон. – Це варто розуміти так, що поганий той читач, котрий читає тільки одну книжку.
– Ти таки дочитаєшся коли-небудь! – добродушно сварилася пальчиком Же Ня й нарешті відчалювала у свої пенати, бережливо несучи під пахвою порожню тацю, як який-небудь дрібненький чинуша – безцінну для нього теку з крокодилячої шкіри; і подібність ця була настільки разючою, що від одного лише позирку на цей спектакль Леона починав розбирати сміх…
Але останнім часом, відколи спостигла його та незбагненна напасть, до причини якої не міг докопатися, Леон раптово й рішуче зрадив своїй багаторічній звичці вчащати до «Акваріуму», лише зазирав обідньої пори наскоро вихилити порцію віскі, запихнути в пельку хот-дога й запити його кавою. Не приваблювали його сюди вже ані теревені з благодушною в’єтнамкою, ані перспективи знайомства з рибками-кізками, ані будь-що інше, – нудьга, відстороненість, байдужість поволі заполонювали й вихолощували його душу, відчував, що твориться з ним щось страшне й непідвладне його волі та бажанням; його переполовинювало й ламало, світ відчужувався від нього, а він ставав чужим світові, і те уподвоєне відчуження перетворювало його на цілком протилежні мікроскопічні істотки (а може, і неістотки вже?), котрі з уподвоєною ж космічною швидкістю мчать напролам крізь усе до розчахнутих навстіж воріт непередбачуваного – до тієї Чорної Діри, у якій все никне й щезає назавжди.
Йому снилися дивні, схарапуджені й геть неймовірні сни, можливо, у тих маячливих видіннях і приховувалась відгадка чи бодай натяк на неї, але вони неодмінно закінчувалися різким пробудженням й одразу ж забувалися, стиралися з плівки пам’яті, полишаючи по собі лише невиразні емоційні сплески і тягучий розпач від усвідомлення власного безсилля зачепитися хоча б за якусь дрібничку, який-небудь крихкий відламок, що міг би стати поживою для роздумів чи, принаймні, утішливою ілюзією її.
Він
Я хочу володіти багатством, яке увібрало у себе все! (фр.)