Операція «Вишиванка». Сергій Батурин
робили те, що радянськими законами начебто заборонено не було… Він не витримав:
– Ми повнолітні, і все це відбувається у нас за згодою. Чого ви від мене хочете?
– Як чесний чоловік ти зобов'язаний одружитися, – з кам'яним обличчям видав батько сталевим голосом.
– Тату, я її не кохаю, – заперечив юнак.
– Отже, займатися статевими зносинами, – старомодно назвав секс глава сім'ї, – з дівчиною ти хочеш, а як одружитися – ти її не кохаєш?
– Та й вона мене не кохає, це в нас просто данина природі. Ми ж дорослі люди! – спробував відстояти свою позицію син. – У нас є в цьому потреба, і вона природна…
– Бач, не кохає, – включилася до розмови мати. – Багато ти знаєш про любов! Та якщо дівчина дозволяє тобі робити таке, то вона кохає!
У голосі матері звучало непідробне переконання: в її часи і в її колі найчастіше траплялося саме так.
– Слухай, що мати говорить! – владно й дещо роздратовано велів батько. – І ще: ти хіба не розумієш, в якому будинку ми живемо?
Будинок дійсно був непростим: одним з трьох або чотирьох, побудованих управлінням справами ЦК КПУ в межиріччі вулиць Суворова і Лейпцизької й заселених відповідальними партійними працівниками досить високого рангу. Звісно, тут і взаємини у мешканців специфічні, і увага до них особлива… Сім'я не так давно переїхала сюди з відомчого будинку комітету держбезпеки на вулиці Чекістів. Тут і квартира була кращою: чотири роздільних кімнати пристойних розмірів, два санвузли, дві великих лоджії. Простора світла кухня чого вартувала! І відомча приналежність будови теж, напевно, була плюсом. Жити в будинку, повному твоїх співробітників – мало радості, а якщо всі вони до того ж – чекісти, і при цьому зовсім не факт, що всі, як один, до тебе доброзичливі…
– Будинок як будинок, звичайний – покривив душею Володимир. Насправді за роки мандрів сім'ї по різних містах надивився він всяких жител і не міг не розуміти переваг теперішнього.
– Тут мешкають люди, які перебувають у високому партійному керівництві! – вагомо сказав батько. – Цей будинок під особливим захистом; ті, кому належить, напевно вже помітили, що ти сюди сторонніх дівчат водиш, і зробили висновки.
– По-перше, дівчат я сюди не водив, тільки одну, а, по-друге, якщо б помітили, ти б давно вже довідався від них, а не сьогодні від матері…
Правота Володимира була настільки очевидною, що навіть полковник не знайшов, як відразу відповісти, але тут підключилася мати:
– Як ти з батьком розмовляєш, негіднику? І не соромно!.. Миколо, скажи йому…
Чоловік якраз обмірковував, як це син, та ще з дівчиною, прослизав у під'їзд непоміченим. Змова з охороною виключалася – адже тоді Володимир був би попереджений, і мати не спалила б його на гарячому…
– Мені соромно, – вирішивши не чекати на батькову реакцію, збрехав Володя. – Тільки я не можу второпати, чого ви від мене хочете…
– Ти будеш одружуватися з дівчиною, яку сам же зганьбив?