Дракон з Перкалабу. Марiанна Гончарова
у них часу, у Тані та Юрія.
Не всім я встигла сказати, якими дорогими вони були мені, ці великодушні, праведні, полум’яні, піднесені люди. Та взагалі – хто ж каже іншій людині так неприродно, нерозумно, по-кіношному, наприклад, за кавою або на прогулянці: слухай, але ж ти мені такий дорогий, знаєш… Еге ж? Тато б мене добряче висміяв. І Наталя. І всі інші… І навіть Чак пхикнув би здивовано і відійшов би вбік…
Звичайно, вони б усі сміялися, мовляв, з якого це дива ти вдарилася в незвичну для нашого веселого гурту патетику: дідусь, Поліна, тато, Вова, бабуся Олександра, Сливинські, Берта Йосипівна, Наталка, Чак… І Владка.
Першою в моєму житті страшною безповоротною втратою була вона, моя подруга. Я шукала слова, епітети, щоб пояснити, якою вона була, моя подруга: надійною, доброю, розумною, пристрасною… Справедливою, натхненною. Слова-слова, порожні слова… Та годі. Слова – лушпиння. Ні, вона була просто справжня. Справжня подруга. Ось так буде правильно і доречно.
У цій книжці я часто згадуватиму Вижницю, унікальне мальовниче містечко біля підніжжя Карпат, де закінчуються рейки, цивілізація і починаються гори. Тут, у Вижниці, в училищі мистецтв, вона й вчилася, моя Владка. Зараз там живе і викладає в тому ж училищі наша спільна подруга Світлана, і саме там відбувалися найважливіші події в нашому спільному житті. Принаймні, там вони починалися. Саме звідти, з барвистої й затишної Вижниці, починалася найважча, остання дорога в її, Владчиному, житті.
Ну все.
А то, як одного разу сказав Габріадзе, боюся пафосу – бовкнеш що-небудь, а потім усе життя буде соромно.
Будемо вважати цей розділ присвятою всім, хто вже знаходиться по той бік життя. Усім. І – Владці.
Адже ця книжка – саме про неї. І про те, як вона йшла.
Про Владку, яка навчила мене дивитися і бачити.
Розділ другий. Куди пливла біла цурочка
У всі часи назустріч Владці йшли, бігли, вискакували, простували, мчали і з’являлися вочевидь невипадкові і завжди вельми симпатичні люди. Зустрівшись з нею поглядом, вони негайно розвертались, хапали Владку за руку і вже йшли пліч-о-пліч, розповідаючи їй щось своє, для Владки безумовно цікаве. Мені здається, якщо зібрати всіх її друзів, усіх, хто її любив, усіх, хто за нею сумував, то вийшов би такий яскравий карнавал, таке свято, де всіх цих надзвичайно різних людей – живописців і листонош, вчителів і музикантів, пожежників і безробітних, будівельників і акторів, авантюристів і таємних агентів, доярок і буфетниць, міліціонерів і циркових, чаклунів і знатників, молодих і старих – усіх їх об’єднувало б одне: Владчина до них усіх жива дитяча цікавість, душевна до них відкрита симпатія і невдаване ними захоплення.
У дитинстві Павлінська була генератором усяких ідей, не те щоб вона була якимось там заводієм, командиркою вулиці – ні. Але, по-перше, всі з нетерпінням чекали, коли вона вийде, усі охоче дружно посміхались, щойно вона мовила «привіт», і всі вмить оточували її щільним кільцем, зачаровано ловили найменший