Адюльтер. Пауло Коельйо

      Я домовилася пообідати з подругою.

      Вона запропонувала, щоб ми зустрілися в японському ресторані, про який я ніколи не чула, і це дивно, бо я обожнюю японську їжу. Вона запевнила мене, що це справді чудове місце, хоч і розташоване трохи задалеко від моєї служби.

      Добутися туди мені було важко. Довелося їхати двома автобусами й шукати когось, хто міг би показати, де розташована галерея з «чудовим рестораном». Проте мені все здалося там жахливим – інтер’єр, столи, накриті паперовими скатертинами, відсутність краєвиду. Але моя подруга була переконана в тому, що ніде в Женеві вона не їла кращої їжі, ніж тут.

      – Я завжди їла в одному ресторані, який мені здавався гарним, хоч нічого особливого в ньому й не було. Але потім мій друг, який працює в японській дипломатичній місії, запропонував пообідати тут. Місце здалося мені жахливим, як і тобі тепер. Але головне, хто володіє рестораном, – і в цьому його велика відмінність.

      Я завжди ходжу до тих самих ресторанів і замовляю ті самі страви, так принаймні мені здається. Навіть у цьому я не хочу ризикувати.

      Моя подруга вживає антидепресивні пігулки. Я анітрохи не схильна розмовляти з нею про це, бо сьогодні дійшла висновку, що до хвороби мені лишається один крок і я не хочу прискорювати його.

      І саме тому, що це остання тема, на яку я хотіла б поговорити, вона стала першою для мене. Чужа трагедія завжди применшує наші страждання.

      Я запитала, як вона почувається.

      – Набагато ліпше. Хоча ліки й не відразу справляють ефект, та коли вони починають діяти в організмі, ми відчуваємо інтерес до речей, які набувають кольору й смаку.

      Схоже на те, що страждання людей перетворюються на джерело наживи для фармацевтичної промисловості. Вам сумно? Ковтніть пігулку – і вашим проблемам настане кінець.

      З великою делікатністю я намагаюся з’ясувати, чи цікаво їй буде зробити свій внесок до великої статті про депресію для газети.

      – Немає сенсу. Сьогодні люди звертаються до Інтернету, коли хочуть поділитися тим, що вони відчувають. Й існують ліки.

      – А що можна обговорити в Інтернеті?

      – Побічні дії ліків. Ніхто не зацікавлений підхопити собі ще якусь хворобу. Раптом ми почнемо відчувати те, чого ніколи не відчували раніше.

      – І більше нічого?

      – Вправи з медитації. Але я не вірю, що вони дають помітний результат. Я випробувала їх усі, але мені стало ліпше тільки тоді, коли я погодилася визнати, що маю проблему.

      – Але чи допомагає тобі знання того, що ти не сама у світі? Хіба не для всіх корисно поговорити про те, як людина почувається під час депресії?

      – Анітрохи. Тому, хто вибрався з пекла, геть нецікаво, як