Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк
і чарів літнього вечора. Одні віддають накази, інші скоряються уявним командам, ліжка здаються окопами і бліндажами, людей раз у раз засипає, і їх відкопують, їх убивають і душать, вони захлинаються, по палатах тече газ, і, корчачись зі страху, люди ревуть, повзуть, хриплять і ридають або, зненацька згорнувшись у клубочок, намагаються стати якнайменшими, забиваються в куток і туляться до стіни, сховавши обличчя…
– Встати! – гаркають раптом у нас за спиною кілька юнацьких голосів. Дехто з відвідувачів схоплюється з-за столу і стає струнко. Оркестр кафе виконує «Duetchland, Deuthland über alles». За сьогоднішній вечір це вже вчетверте. І не тому, що оркестр чи хазяїн кафе охоплені націоналістичним запалом. Все через кількох юних скандалістів, які надто багато про себе думають. Щопівгодини один з них підходить до оркестру і замовляє національний гімн з таким виглядом, ніби йде в наступ. Оркестр не насмілюється відмовити.
– Встати! – лунає тоді з усіх боків, бо під час виконання національного гімну належить стояти, особливо після того, як з його допомогою було вбито два мільйони німців, програно війну й викликано інфляцію.
– Встати! – гукає мені шмаркач, якому немає ще сімнадцяти років, а на кінець війни не було й дванадцяти.
– Поцілуй мене в… – відповідаю я, – але спочатку витри носа.
– Більшовик! – реве хлопець, хоч сам ще, певно, не знає як слід, що це значить. – Тут є більшовики! – кричить він до своєї зграї.
Хулігани хочуть влаштувати скандал. Вони знову й знову замовляють гімн, і щоразу деякі відвідувачі не встають: надто вже все це безглуздо. Тоді до них кидаються крикуни з палаючими очима й намагаються зчинити сварку. В залі сидить кілька відставних офіцерів; вони диригують і почувають себе патріотами.
Біля нашого столу вже зібралося з десяток чоловік.
– Встати! Бо пожалкуєте!
– Що? – питає Віллі.
– Ось побачите що! Боягузи! Зрадники! Ну!
– Відійдіть геть від столу, – спокійно каже Ґеорґ. – Ми не маємо бажання слухати накази якихось шмаркачів.
Крізь натовп проштовхується чоловік років тридцяти.
– Ви не поважаєте національного гімну?
– Не в кафе і не тоді, коли ним хочуть спровокувати скандал, – відповідає Ґеорґ. – А тепер дайте нам спокій із своїми дурницями.
– Дурницями? Ви звете священні почуття німця дурницями? Це вам так не минеться! Де ви були під час війни, шкурнику?
– На жаль, в окопах.
– Так кожен може сказати! Доведіть це!
Віллі підводиться. Він просто-таки велетень. Музика саме замовкає.
– Довести? – питає Віллі. – Ось! – Він повертається задом, ледь піднімає ногу, і в залі лунає звук, схожий на постріл з гармати середнього калібру. – Це все, – докінчує він, – чого я навчився в армії. Раніше манери в мене були пристойніші.
Ватажок банди мимохіть відскакує.
– Ви нібито назвали нас боягузами? – питає Віллі, глузливо посміхаючись. – А самі немовби злякались?
Підходить