Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк
з вами? – питає Ґеорґ. – Ви погано себе почуваєте?
– Хвилинку! Мені треба настроїтись!
Оскар заплющує очі, а коли знову розплющує, у них уже блищить волога. Він і далі пильно дивиться на Ґеорґа, і за мить його голубі очі наповнюються слізьми. Ще хвилина, і вони котяться йому по щоках. Оскар виймає носовичок і витирається.
– Ну як? – питає він, дістаючи годинника. – Менш ніж дві хвилини. Часом я справляюсь за одну, коли в домі лежить покійник.
– Чудово, – Ґеорґ наливає коньяку, який ми тримаємо для клієнтів. – Вам слід би стати артистом, пане Фукс.
– Я й сам уже думав про це. Але дуже мало таких ролей, де треба чоловічих сліз. Звичайно, Отелло, але крім нього…
– Як ви цього домагаєтесь? Якимось трюком?
– Уявою, – скромно відповідає Фукс. – Сильною уявою.
– А що ж ви допіру уявляли?
Оскар випиває чарку.
– Щиро кажучи, вас, кане Кроль. Що ви лежите з потрощеними руками й ногами, а ціла зграя пацюків повільно об’їдає вам лице. Ви ще живі, але не можете одігнати тварюк поламаними руками. Вибачте, але щоб так швидко викликати сльози, мені потрібен був дуже сильний образ.
Ґеорґ проводить рукою по обличчю. Воно ще на місці.
– Гольмана й Клоца ви теж такими уявляєте, коли стараєтесь для них? – питаю я.
Фукс хитає головою.
Тоді я уявляю собі, що вони дожили до ста років, залишились багаті й здорові, аж поки не померли уві сні від паралічу серця – і в мене сльози течуть од люті.
Ґеорґ сплачує йому комісійні за два передані нам замовлення.
– Останнім часом я ще навчився майстерно гикати, – каже Оскар. – Дуже діє. Прискорює торг. Люди почувають себе винними, бо думають, що все це від співчуття їхньому горю.
– Пане Фукс, переходьте до нас! – запально вигукую я. – Ви належите до тих, хто робить своє діло з художнім смаком, а не до сухарів, які просто деруть гроші.
Плаксивий Оскар, приязно посміхаючись, хитає головою й прощається.
– Не можу. Без зради я буду просто плаксивою ганчіркою. Зрада врівноважує мене. Розумієте?
– Розуміємо, – каже Ґеорґ. – Дуже шкода, але ми поважаємо особистість понад усе.
Я записую адреси замовників на аркуші паперу і віддаю його Генрихові Кролю, який на подвір’ї накачує велосипеда. Генрих презирливо дивиться на папірець. Він, як справжній нібелунг, вважає Оскара негідником, хоч залюбки користується його послугами, знову ж таки, як справжній нібелунг.
– Раніше такого нам не треба було, – заявляє він. – Добре, що мій батько не дожив до цього.
– Ваш батько, судячи з того, що я чув про цього піонера торгівлі надгробками, не тямив би себе з радості, коли б утнув таку штуку своїм конкурентам, – відповідаю я. – Він був справжній вояк – але не на полі честі, як ви, а в окопах нещадного ділового життя. Між іншим, чи скоро ми одержимо решту грошей за полірований з усіх боків пам’ятник з хрестом, котрий ви продали ще в квітні? Ті двісті тисяч, які нам ще недодали? Ви знаєте, чого вони тепер варті?