Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк
вальс «Ковзанярі». Крізь музику час від часу чути глухі удари – це тренуються жінки-борці.
Біля ліжка стоять дві пляшки холодного, як крига, пива. Я відкупорюю їх і даю одну Герді.
– Де ти так засмагла? – питаю я.
– На сонці. Воно пече вже кілька місяців. Ти не помічав?
– Помічав. Але в конторі не засмагнеш.
Герда сміється.
– Коли працюєш у нічному клубі, то це простіше. Цілий день вільний. Де ти був увесь час?
– Ніде, – кажу я і раптом згадую, що Ізабела теж завжди так питає мене. – Я думав, що ти була з Едуардом.
– І це причина, щоб не приходити?
– А хіба ні?
– Звичайно, ні, дурненький. Це зовсім різні речі.
– Мені важко це зрозуміти, – кажу я.
Герда не відповідає. Вона потягується й ковтає пива.
Я оглядаю кімнатку.
– Гарно тут. Наче ми лежимо на верхньому поверсі десь у таверні на березі Тихого океану. І ти засмагла, як туземка.
– А ти, виходить, білий торговець ситцем, скляним намистом, бібліями й горілкою?
– Так, – здивовано відповідаю я. – Саме таким торговцем я завжди мріяв стати, коли мені було шістнадцять років.
– А пізніше ні?
– Пізніше ні.
Я лежу біля неї, тихий і розслаблений. У вікно під дахом заглядає голуба ніч. Я ні про що не думаю, нічого не хочу і намагаюсь ні про що не питати. Безмежний спокій, просте життя, плин часу зупинився. Ми ніби потрапили у володіння якогось бога. Лежимо і п’ємо холодне, запашне пиво.
Герда віддає мені кухоль.
– Як ти гадаєш, Рене справді одержить шубу? – ліниво питає вона.
– А чому ж ні? Віллі зараз мільярдер.
– Треба мені було спитати її, яку саме вона хоче. Мабуть, ондатрову чи боброву.
– Лисячу, – байдуже кажу я. – Або, про мене, хай навіть леопардову.
– Леопардова надто тонка на зиму. Котикова робить жінку старою. Шуба з чорнобурої лисиці – дуже товстою. Найкраща, звичайно, норкова.
– Справді?
– Еге ж. Шуба на все життя. Але страшенно дорога. Безбожно дорога.
Я ставлю свою пляшку на підлогу. Розмова стає трохи неприємною.
– Все це мені не під силу. Я не можу купити навіть кролячого коміра.
– Ти? – здивовано питає Герда. – Хто ж про тебе каже?
– Я кажу. Кожен вразливий чоловік за такої ситуації прийняв би твої слова на свій рахунок. А я, як на теперішні часи, аж занадто вразливий.
Герда сміється.
– Ти вразливий, мій хлопчику? Однак я справді маю на увазі не тебе.
– А кого ж?
– Едуарда. Кого ж іще?
Я підводжуся.
– Ти хочеш примусити Едуарда подарувати тобі шубу?
– Звичайно, любий. Якщо мені тільки пощастить. Та може, коли Рене вже матиме… Чоловіки такі…
– І ти розповідаєш мені про це, лежачи зі мною у ліжку?
– А чому б ні? В такі хвилини мені спадають найкращі думки.
Я мовчу, зовсім приголомшений.
Герда повертає до мене голову.
– Ти образився?
– Принаймні,