Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
якраз під картиною Рубенса, напівлежав якийсь есесівець із таким виразом на обличчі, немовби він щойно впав і не має більше сил підвестися. Це був худорлявий чоловік із блідим обличчям і таким білим волоссям, що, здавалось, у нього немає ні брів, ні вій.
– Це Гайні, – сказав Альфонс з неабиякою повагою. – Гайні – приборкувач зміїв. А це мій товариш Ернст, він приїхав у відпустку з Росії.
Гайні вже був напідпитку. Він мав безбарвні очі й невеличкий рот.
– Росія! – промимрив він. – Я теж там побував. Непогано пожили! Не те, що тут.
Гребер запитливо глянув на Біндинга.
– Гайні вже осушив пляшку, – відповів той. – У нього горе. Будинок його батьків знищено бомбою. З сім’єю нічого не сталося, всі були в бомбосховищі. Але квартиру зруйновано.
– Чотири кімнати! – проревів Гайні. – Усі нові меблі. Піаніно теж… Який звук! Мерзотники!
– За піаніно Гайні помститься, – сказав Альфонс. – Іди сюди, Ернсте! Ти що питимеш? Гайні вживає коньяк. Але є ще горілка, кминова настоянка і все, чого тільки душа забажає.
– Не хочу нічого. Я просто був поблизу і вирішив зайти, щоб спитати, чи не довідався ти чогось нового.
– Нічого нового, Ернсте. У місті твоїх рідних немає. У кожному разі, вони ніде не зареєстровані. У селах їх теж немає. Можливо, вони виїхали і ще не прописалися на новому місці, а може, їх куди-небудь вивезли з біженцями. Ти ж знаєш, як тепер буває. Ці мерзотники бомбардують усю Німеччину; треба чимало часу, щоб навести якийсь порядок і налагодити зв’язок. Випий трохи. Чарчину можеш собі дозволити.
– Добре. Чарку горілки.
– Горілка… – промимрив Гайні. – Ми дудлили її відрами! Потім наливали в пельки отим тварюкам і підпалювали. Робили з них вогнемети. Хлопці, як вони стрибали! Можна померти від сміху.
– Що? – перепитав Гребер.
Гайні не відповів. Він дивився осклянілими очима перед собою.
– Вогнемети, – пробелькотів нарешті. – Геніальна ідея.
– Про що він говорить? – звернувся Гребер до Біндинга.
Альфонс знизав плечима.
– Гайні був у бувальцях. Він служив у СД[3].
– СД у Росії?
– Авжеж. Ще по одній, Ернсте?
Гребер узяв зі столика для куріння пляшку й почав її роздивлятись. Чиста горілка переливалася в ній сюди-туди.
– Скільки в ній градусів?
Альфонс розсміявся.
– Чимало! Напевно, всі шістдесят. Івани люблять міцну.
«Люблять міцну, – повторив подумки Гребер. – А міцна горілка горить. Її заливають у горлянки й підпалюють». Він поглянув на Гайні. Гребер багато чув про те, що витворяє служба безпеки СС, і розумів, що слова Гайні – це не просто п’яна маячня. В окупованих областях СД тисячами знищувала людей, посилаючись на те, що для німецького народу потрібен «життєвий простір». Вона знищувала всіх небажаних їй людей, вдаючись здебільшого до розстрілів. Але щоб якось урізноманітнити ці масові вбивства, есесівці інколи вигадували такі собі «дотепні варіанти». Про деякі з них Гребер уже знав, про інші йому розповідав Штайнбреннер.
Есесівська служба безпеки.