Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
що він забув пошукати в кімнаті Елізабет продовольчі талони. У цей час повернулась Елізабет. Її обличчя було свіже і юне.
– Твої талони в тебе? – спитав він.
– Ні. Вони були в письмовому столі біля вікна. У маленькій шухляді.
– Прокляття, я забув їх узяти. Чому я про них не подумав? Адже я мав достатньо часу.
– Ти подумав про важливіші речі. Наприклад, про мою золотисту сукню. Сьогодні ми просто подамо заяву на нові талони. Тепер часто трапляється, що талони згорають.
– Але ж це може тривати цілу вічність. Німецького чиновника з його педантизмом не виведе з рівноваги навіть кінець світу.
Елізабет розсміялася.
– Я на фабриці на годину відпрошуся, щоб їх одержати. Двірник може дати мені довідку про те, що мою квартиру розбомбило.
– Ти сьогодні збираєшся йти на фабрику? – здивувався Гребер.
– Мушу. Зруйнована квартира – явище надто буденне.
– Я спалив би цю прокляту фабрику.
– Я також. Але тоді мене послали б кудись в інше місце, де ще гірше. А виготовляти боєприпаси мені не хотілося б.
– Чому ти боїшся один день прогуляти? Хто знатиме, що з тобою сталося вчора? Тебе ж могло поранити, коли ти рятувала свої речі.
– Це треба довести. У нас на фабриці є лікарі й фабрична поліція. Коли вони довідуються, що хтось хитрує, аби не працювати, його карають: збільшують норму, не дають відпустки. А коли й це не допомагає, приписують курс виховання в народному дусі в концтаборі. Хто звідти повертається, той більше не прогулює.
Елізабет набрала гарячої води й залила нею порошок ерзац-кави у кришці від казанка.
– Не забувай, що недавно я брала триденну відпустку, – сказала вона. – Я не можу вимагати надто багато.
Він знав, що Елізабет боїться робити це через батька. Це був зашморг, накинутий на шию кожного.
– Ну й банда, – сказав він. – Що тільки вони з усіма нами зробили!
– Ось тобі кава. І не сердься. У нас для цього немає часу.
– У тім-то й річ, Елізабет!
Вона кивнула.
– Я знаю. У нас так мало часу, а ми все одно так рідко буваємо разом. Твоя відпустка закінчується, і майже вся вона пішла на очікування. Я мала б бути хоробрішою і не ходити на фабрику, доки ти тут.
– Ти й так досить хоробра. І все ж краще чекати, ніж уже нічого не чекати.
Вона поцілувала його.
– Ти швидко навчився знаходити потрібні слова, – промовила вона. – А тепер мені час іти. Де ми зустрінемося ввечері?
– А й справді, де? Там уже нічого не залишилося. Треба все починати спочатку. Я зайду по тебе на фабрику.
– А раптом щось перешкодить? Наліт або патруль?
Гребер задумався.
– Зараз я зберу речі й віднесу їх до церкви святої Катарини. Нехай це буде друге місце зустрічі.
– А вона відчинена вночі?
– Чому вночі? Адже ж ти повернешся не вночі?
– Хтозна. Якось нам довелося просидіти в бомбосховищі шість годин. Найкраще було б через кого-небудь тримати зв’язок. А домовитись про місце зустрічі – цього тепер не досить.
– Ти маєш