Покора. Мішель Уельбек
вже не може ні збагнути її пророцтв, ні повірити в них. Кассандра провіщає викрадення Єлени Парисом, початок Троянської війни, переконує своїх співвітчизників не вірити в пастку (славетний «Троянський кінь»), завдяки якій грекам вдається взяти місто. Зрештою, Кассандру вб’є Клітемнестра – і це вбивство також буде передбачене наперед, так само як і вбивство Агамемнона, який відмовився повірити віщунці. Словом, історія Кассандри дає нам приклад песимістичних прогнозів, які обов’язково справджуються, тож, зважаючи на всі факти, лівоцентристські журналісти були засліплені, достоту троянці. Нічого нового – з історичної точки зору – у цій сліпоті не було: те саме явище спостерігалося серед інтелектуалів, політиків та журналістів 1930-х років, одностайно переконаних, буцімто Гітлер «врешті-решт отямиться». Певно, люди, які щасливо жили у певній суспільній системі, не здатні уявити точку зору інших людей – які ніколи нічого доброго від цієї системи не чекали і палко жадають її знищення.
Утім – нема куди правди діти, – за кілька місяців ставлення лівоцентристських медій змінилося: про жорстокі напади в передмістях та міжетнічні сутички згадувати перестали взагалі, про них просто мовчали, не засуджували навіть «кассандр», що якраз не стримували себе. Здавалося, люди втомилися від цієї теми; а у середовищі, до якого належав я, ця втома проявилася швидше, ніж будь-де; статися мало «те, що мало статися» – ось до чого можна було звести загальний настрій. Наступного дня, збираючись на коктейль до «Нотаток про письменників дев’ятнадцятого століття», я вже знав, що про сутички в Монфермеї говоритимуть менше, ніж про останні дебати перед першим туром, і вже точно значно менше, ніж про останні призначення в Університетах. Вечірка відбувалась на вулиці Шапталь, у принагідно орендованому Музеї життя романтиків[7].
Мені завжди була до вподоби площа Святого Георгія з її витонченими фасадами Прекрасної епохи, тож, перш ніж звернути до вулички Нотр-Дам-де-Лорет, а звідти – на вулицю Шапталь, я на мить зупинився перед бюстом Ґаварні. Перед будинком номер 16 тягнулася коротка брукована алея – вона вела до музею.
Було досить тепло, тож великі подвійні двері у сад було широко розчинено; перш ніж пройти поміж лип, я взяв келих із шампанським і відразу ж помітив Алісу – вона викладала в університеті «Ліон-ІІІ» і спеціалізувалася на Жерарі де Нервалі; її легеньке платтячко з яскравими квітами було класичною коктейльною сукнею – чесно кажучи, я не мав уявлення про різницю між коктейльною і вечірньою сукнями, проте був упевнений, що Аліса завжди обирала правильну сукню і правильну лінію поведінки; у компанії Аліси було затишно, тож я поквапився привітатися з нею, хоч вона й розмовляла з якимось молодиком з кутастим обличчям і надто блідою шкірою; на хлопцеві була футболка футбольного клубу «Париж-Сен-Жермен», блейзер, сліпучі червоні кросівки – він мав на диво вишуканий вигляд; ми познайомилися
Музей життя романтиків (Mus`e de la vie romantique) – музей у 9-му окрузі Парижа на вулиці Шапталь у колишньому будинку (спорудженому у 1830 році) художника-романтика Арі Схеффера. На першому поверсі – велика експозиція, присвячена життю письменниці Жорж Санд.