Справи земні. Зоряна Зінь
скінчила! Доста!» Показала язика тій, що відбилася у широчезній вітрині, махнула старенькою валізою, а та легко злетіла вгору, що там важкого, нічого нема, бо з дому й нічого брати, дрантя купить за гроші, які заробить. «Добре, що мамка корову продала, а грошей не потратила! Добре! Тепер нехай шукають вітра в полі! Не верну! Не верну, нехай інші жиют там! Нехай інших товчут і до роботи заставляют!»
Сонце било в очі, примружившись, читала вивіски на вітринах «Діамант», «Сніжинка», «Продукти», «Спорттовари», «Дитячий світ», «Інтурист». Скільки тут усього! Вулиці стали оживати, наповнилися галасом. Хто спішив на роботу, хто на базар, інші поспішали на навчання. Ох і приїхало по ту науку! А що та наука! Он, Ганька Максимова вивчилася і у школі вчителює! Зранку худобу порає, вдень із шмаркачами возиться, вчить доброму і вічному, а по обіді не гірш сільської баби вигляда: хустка під бороду, язик на бороду і по городах, як кріт, риється до вечора. Що з того що вивчилася й до скрині червонного диплома поклала. З дня у день таке щастя! «Нє-є, не буду такою дурною! Нє-а!» Стягнула гумку з волосся, воно розлетілося дрібними кучериками по спині й залоскотало тіло, всередені також залоскотало й тихо заскавчало, ніби цуценя там сиділо. «Чогось би та поїсти,»– дівчина стала роззиратися. Зараз вона знайде їдальню й там пообідає. Казала Ганька, що за рубля можна дуже добре попоїсти.
Бризки фонтану грали на сонці різнокольоровими барвами. Торкнула несміливо тоту красу, підставила тоненького пальчика і од лоскоту щиро засміялася. Заграли звабливо ямки біля губ, уста повні й соковиті, тугі, невицілувані. Подалася далі. На перехресті звернула у бічну вуличку, так легше не заблукати, повернула навпроти фонтану, отож не загубиться. Вивіски рясніли розмаїттям кольорів. Довга алея посеред вулиці затінена старими деревами. Тут роботи двірник має доста. Перші осінні клопоти. Спробуй вимести вулицю, коли постійно падає листя! Старий відпочиває на лавочці. Поряд така ж мітла, як у двірнички з проспекту. Затягується цигаркою й поволі випускає дим. Сонце лоскоче старого й загляда йому в очі, він мружиться чи то од яскравого променя, чи од задоволення від викуреної цигарки.
– Дядечку, чи не знаєте, де тут можна поїсти? – це питання виводить чоловіка з блаженства.
– Йди просто, а вкінці алеї, з лівого боку, побачиш столову, – невдоволено проказав, аякже, зруйнували його світ. Нема такого, щоб дати чоловіку помріяти, нє-є! Сплюнув під ноги, віника до рук і ну мести оте осоружне листя, що тихим дощем опада на землю. «Вдарив би раз добре мороз, випало б усе до крапелиночки, вимів би геть все і чистий спокій! Який то дурак понасаджував тоті дерева посеред міста! Мало парків чи шо!»
Ліворуч зогледіла вивіску «Їдальня N3». Швиденько перейшла вуличку й зникла за великим брудно-зеленими дверима. Нічого дивного не побачила там, за тими дверима. Схожа їдальня і в селі є, на тракторній, тільки там вона була раз чи два. Їдальня велика, у кілька разів більша за їхню. На кожному столику квіти й сільничка. Квадратні сірі столи й такого ж кольору стільці. Чисто. На кухні галасують кухарки, на касі заклопотана жіночка