Могильник. Володимир Худенко

      Пам’ятаєш ці ранки? Автобуси в сиву безвість,

      Прохолоду ставків, тополині ряди дороги,

      Світ далекого міста глухими ночами серпня

      І всю решту того, що вернути немає змоги?

      Пам’ятаєш лінійки у тихій середній школі,

      Пам’ятаєш свята і години нудних уроків,

      Пам’ятаєш хрести кладовищ за футбольним полем,

      Пам’ятаєш, лебедонько, скільки пройшло вже років?

      Пам’ятаєш моє ім’я і мою статуру,

      Пам’ятаєш мої слова чи моє обличчя,

      Пам’ятаєш мій голос – либонь, ти його забула,

      Так і мало би статись, та й, власне, не в тому річ.

      Так і мало би статись, писати ці вірші сором,

      Я давно й не пишу, бо не знаю, кому писати:

      Ти в далекому місті тепер зустрічаєш зорі,

      Ти давно вже чиясь дружина і гарна мати.

      Ну а я вже давно списався, усе збулося,

      Я не став, ким хотів, вірогідно, й не міг би стати,

      Бо кому ще потрібні рядки про твоє волосся,

      Про твої божі руки, про очі відьмацькі кляті,

      Про твою худорбу, про дорогу до твого дому,

      На котрій я тобі говорив про своє кохання.

      Все давно помінялось, і я відчуваю втому,

      Від якої позбутись мені вже снаги не стане.

      Ти давно вже не тут, і не там, не в моєму серці.

      Я давно вже не той, котрим мріяв колись там бути.

      Все давно помінялось, і стравлений Карабутів

      Вже чогось починає здаватись мені нестерпним.

      Все давно помінялось; полями гуркочать зливи,

      І наступні сніги у розхристаних хмарах виснуть,

      І проходять німі роки по холодних нивах,

      Холоди застилають простір мого дитинства.

      Тихий парк в бур’янах, ті алейки в шприцах та смітті,

      Вбогі клумби скосили, а школа, либонь, вже струхла.

      В коридорах, де ти підпирала не стіни – світ мій,

      Панотець править службу, йому там цілують руки.

      Кладовища зростають, а в вікна шкребуться віти,

      Стадіон той пустує в сипкім безгомінні ранків,

      Від дороги, де ми стояли, то віє вітер,

      То глухими ночами доноситься лязкіт траків,

      І здригаються стіни, і юність відходить з краєм,

      І мої вбогі рими безпомічно терпнуть, меркнуть,

      І холодні машини асфальт предковічний крають

      І стирають з історії руки твої безсмертні.