Могильник. Володимир Худенко
кімнаті. Що б це значило?
Він накинув штурмовку і, взявши зі столу пістолет з гравіруванням «За відмінну службу», вклав його в нагрудну кобуру. Коли вийшов на подвір’я, то порив вітру жбурнув йому в лице дрібною мрякою.
Коло воріт метушня вже притихла, але він натомість побачив, як від парадного входу будинка господарів до зброярні заклопотано чимчикує один з особистих тілоохоронців Ольги Дмитрівни. І хлопчина той зовсім не був ні наляканий, ні стривожений, а просто якийсь надміру заклопотаний – колишній спецпризначенець одразу це зауважив і трохи заспокоївся. Але що ж тут за метушня? Господар приїхав чи що? Схоже на те…
– Сич! – окликнув він хлопчину. – Що там відбувається?
– А, Віктор Олегович! – крикнув той на ходу. – Підходьте одразу в гаражі, а то ми вже спізнюємось. Ольга Дмитрівна з дітьми вже зібрались, а в мене ось із рацією щось негаразд…
– А від кого наказ? – Віктор Олегович спинився. – Чому мені ніхто не доповів? Чуєш? Від кого наказ?
Але хлопчина вже підходив до зброярні і лише махнув у відповідь рукою.
– Від мене, – приглушено мовив хтось за спиною у Віктора Олеговича.
Той різко обернувся, рефлекторно вхопившись за рукоять пістолета, і вкляк. Вкляк лише на якусь кляту долю секунди, але ця доля секунди, як це часто і буває, коштувала йому життя.
На нього накинулися ззаду, затулили рота і перерізали горло – він сам у минулому багато разів виконував подібні маніпуляції, знімаючи ворожих вартових. А втратив він обачність через одну просту річ – голос, який звучав з туману, був йому добре знайомий, але так давно, що наче навіть в якомусь минулому житті. Він знав цей голос, тому й не вихопив одразу зброю, і саме тому вкляк, побачивши власника голосу, бо йому здалося, що він бачить привида – людину, яка зараз до нього зверталась, він вже багато років вважав мертвою.
І ще одна деталь – він колись сам особисто вбив цю людину.
Коли його тіло взяли на оберемок, від приміщення зброярні пролунало два приглушених постріли.
– Блядь! – вилаявся давній знайомець Віктора Олеговича і, впустивши тіло додолу, скомандував: – Тягніть цього гандона в вагончик і решту жмурів до нього також, а тоді, як будемо звалювати, підпалите к херам це все, Вампір просив, щоб від цього шалману і тріски не лишилось. Я піду зиркну, що там за движуха…
Він зняв з плеча автомат, але двоє його хлопців вже виходили з приміщення зброярні, один, правда, трохи наче накульгував, а в іншого рукав був у крові.
– Що там таке?
– Та сука… – прокрехтів кульгавий. – Встрелив мене, підар, як не по яйцях…
– Сильно?
– Та ні, тільки чиркнуло. Хай в дорозі перев’яжу потім.
– Тоді так, – чоловік задумався. – Коротше, ідіть до воріт і підженіть зараз машини, а ми з Чехом тоді заберемо Ольгу Дмитрівну з дітьми. Цього козла комітетчика ми вчасно прибрали, тож якщо ви «наружку» грамотно зняли і не запалились, то у нас ще з півгодини в запасі є.
Він розвернувся і пішов