Сходовий майданчик. Яна Дубинянская
лягають. Можливо, вона зараз приймає ванну – піниться шампунь, течуть шумливі струмені, і вона тихенько наспівує… а із спальні долинає роздратований голос безбарвного красеня: «Інго, ти скоро?»
І раптом мертва стрілка різко сіпнулася догори, стрибнула на середину шкали і затанцювала там у неймовірно швидкому ритмі, коливаючись між сусідніми поділками.
Він смикнувся, як в електрошоці, але чомусь одразу не встав, він дивився на тремтливу стрілку – не впустити момент, дочекатися, поки вона зупиниться! – але це вже зовсім не має значення, боже мій, зовсім не має… кошмар, мара… Він повільно відвів очі в інший бік, наче позбуваючись гіпнозу, – і стрибнув, ринувся туди, де…
На сходовий майданчик.
І спершу він побачив – чітко, наче повернулася гострота зору, – руку, одну лише руку у світлій рукавичці, зверх якої сріблилася на середньому пальці якої тоненька каблучка. А вказівний натискав кнопку дзвоника, круглого рубінового гудзика, який знаходився, мабуть, за сотні кілометрів звідси, – і який був тут, за десять кроків…
Вона ритмічно тиснула на кнопку, відповіді не було – й супилася, зводячи брови на переніссі так само, як і тоді, в буфеті… Де б це зараз не відбувалося, – вона була сама, зовсім сама, пізньої ночі на сходовому майданчику.
Він зробив кілька кроків уперед.
– Перепрошую, міс… Інга? Добрий вечір. Я бачу, що ви… я хотів би, якщо ви, звичайно, не проти, запросити вас до себе…
Я не впізнавала його, впритул не впізнавала і не пам’ятала, – але Марти вже точно не було вдома, йти мені зовсім нікуди, а цей сусід навіть знав моє ім’я… Я більш-менш сліпучо посміхнулася, кивнула йому й відповіла:
– Дякую.
РОЗДІЛ IV
У його квартирі було темніше, аніж на сходах. Я спіткнулася на порозі – на праву, це на лихо, – і зачепила головою китайського дзвоника. Почувся тоненький мінорний дзвін, і в цей момент Мартин сусід клацнув вимикачем.
Світло запалювалося повільно, поступово, це була люмінісцентна лампа, дуже слабка, така, що я навіть не замружилася, – але господар прикрив долонею свої квадратні окуляри з товстими скельцями. Власне, виглядав він досить пристойно. Маленький інтелігентний дідусь, типовий університетський професор на пенсії. Якщо я й бачила його десь, то лише у Сент-Клері. Тобто вічність тому, тобто у попередньому житті, коли… стоп. Я вже ледь не довела себе до істерики на сходовому майданчику.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.