Гаугразький бранець. Яна Дубинянская
нього спалахнули так, що волосся й брови здавалися зовсім білими. І я, звичайно, підтримала її:
– Справді, чому я? Принцеса цілу гру й так сидить у горах. Це нецікаво.
Вінс часто-часто закліпав віями, теж цілковито білими. Не очікував.
– Тоді ти також смертовик, еге, Юсь? – запитав з надією.
– Ти сказився? Хіба я подібна на смертовика?
Поряд із нами миттю – вона ніколи не зависає – з'явилася Вчителька:
– Юсто, що це за слово – «сказився»? Вибачайся й більше так не кажи. А ти, Вінсант, мені здається, вигадав не дуже гарну гру. Наступного разу, перш ніж кликати друзів, пофантазуй краще, гаразд? А зараз… – її голос зробився лунким і загримів по всій групі: – Всі до мене! Граємо в «Море хвилюється»!
Хто не знає, це така гра для розвивання творчих здібностей. Якщо чесно, я її не дуже люблю, бо вважаю, що оці самі здібності в мене й так є, а гукати щось хором доволі безглуздо. Крім того, «море хвилюється» – це, сказала б моя Виховалька, страшенно нелогічно. Море не може хвилюватися, воно не людина і не особистісна програма, а всього лиш екосистема, позбавлена інтелекту. У дельфінів він, можливо, й присутній – але ж не у всієї системи відразу!
– Море хвилюється раз!
Іноді я кажу «мама хвилюється», бо це більше схоже на правду. Треба лише ледь-ледь стишити голос – і Вчителька нічого не помітить, вона ж слухає всіх водночас, цілу групу, яка волає дурниці на все горло. Група соціалізації, між іншим, – маленька модель Глобального соціуму. А соціум теж екосистема, і йому мати інтелект знову-таки не належиться. Хоча всі по одному ми розумні. Ну, крім хлопчисьок.
– Море хвилюється два!
Я, звісно, не сама все це вигадала. Про малу модель і про екосистему говорила Лекторина на годинах соціології й фізичної географії. А я лише трішечки довигадувала. Й нікому-нікому не розповідала, навіть Дальці.
Лише Робові, – та він, здається, все одно не слухав. Він взагалі зрідка слухає, що я йому кажу. Він уже дуже великий.
– Море хвилюється три – фігура дракона замри! Фігура готова?
– Так!!!
– Господар удома?
– Так!!!
…Після колективної гри Вчителька дозволяє нам збиратися за інтересами. Причому, за спільними, отже кирпатому Вінсові я зробила ручкою. Ще б язика показала, але за дражніння Вчителька знижує індивідуальний бал. А мені його сьогодні й без того знизили, і теж через цього хлопчиська. Ну хто, скажіть, стане з ними водитися?!
Ми з Далькою вмостилися подалі, у самому кутку, і вона розкрила свого вміщувача. Запхала в нього руку й щось мацала так довго, наче всередині був отвір у інший вимір. Це аби мене зовсім нетерплячка замучила і я сама попрохала показати, що там таке.
Але я витримала, змовчала. І Далька нарешті дістала:
– Осьо!.. знаєш, що це таке?
Ну от. А я собі гадала…
– Знаю. Книжка. В нас удома є, лише мама не дозволяє чіпати руками, бо то анти… ак-ти-вари…
– Антикваріат, – запросто вимовила Далька. – Сама ти книжка, Юсько. Це альбом. Аль-бом!
Я