Пов'язані Любов'ю. Людмила Когут
не раз згадувала ті веселі часи з молодим чоловіком у новій хаті. Тоді вона була ще зовсім дівчиськом і надіялась прожити довге і щасливе життя у шлюбі. Мріяла щось змінити навколо себе…
Вона була одиначкою у своїх батьків, що було великою рідкістю в цих краях. Зростала, як квітка у хорошому ґрунті, вчасно нагодована, гарно вбрана, завжди доглянута. Вчилась, як усі діти з її села, у школі-інтернаті, де потім навчались і її діти.
Учителі радили батькам:
– Віддайте Данусю в місто вчитись, вона здібна і хороша учениця.
Але не судилось… Вона закінчила лише восьмилітку і повернулася додому.
Минули довгі роки, а вона все згадувала умовляння мами і тата:
– Данусю, дитинцю, та ти ж у нас одненька. Ну що тобі робити в місті? Поки вивчишся, то тільки намордуєшся: ні жити немає де! Та й їздити! Йой же, як далеко! І ми не зможе- мо до тебе приїздити також, ти ж знаєш – у нас господарка. Та для кого ж ми настарались усього? Та й худобину ж тримаємо! От вийдеш у селі заміж, та народиш діти і будеш жити, як усі люди. Ми замірились тобі й хижу нову поставити, не будеш тулитися у невістках та й з нами також. Будеш самостійною господинею! Ми тобі й діти допоможемо бавити.
Батьки залякали її великим містом і тими труднощами, які чатуватимуть на неї за кожним кутом. Та її не треба було лякати, вона і сама боялася цього велелюддя й гаму. Зі школи їх возили на екскурсію у велике місто, і Богдана увесь час так боялася відстати і загубитися між тих кам'яниць, що не відходила від учительки ні на крок і з усією силою трималась за ремінець її сумки.
Потім учителька порадила батькам:
– З Данусею слід кілька разів поїхати окремо та поводити її і показати всю велич і красу цього старовинного міста, по бруківках якого ходили галицькі королі, князі та інший знаний люд…
Але зробити цього не було кому. її тато, Микола, ненавидів це місто, на що мав вагомі причини. Та й, крім того, добрим батькам Богдани увесь білий світ закрила господарка: корова, коні, свині, городи та сіно. Вони прожили своє життя тут, серед високих гір, і їм будо достатньо цього життєвого простору, вони думали, що їхній дитині цього буде досить також. Але вони помилились…
Богдана слухняно залишилась у селі. Удень допомагала батькам по господарству, а коли сонце йшло відпочивати, дівувала, як усі дівчата. Довго парадилася (наряжалась) і збиралась із подругами на кладку біля ріки, де голосні дівки заводили своїх пісень, на які під вечір приходили і сільські леґіні (парубки):
Чом ти не прийшов, як місяць зійшов,
Як я тебе ждала?
Чи коня не мав, чи стежки не знав,
Мати не пускала?
– І коня я мав, і стежку я знав,
І мати пускала,
Найменша сестра, бодай не зросла,
– Сідельце сховала.
А старша сестра сідельце знайшла,
Коня осідлала.
– Ой їдь, братику, до дівчиноньки,
Котра тебе ждала.
– Тече річенька невеличенька,
Схочу