.
на яких було змальоване щасливе дитинство видуманих дітей, видавали нагору дух казарми для маленьких «державних в’язнів».
Від нервового напруження серце Марії защеміло, а потім вона фізично відчула, що воно ніби зіщулилось та враз змаліло і від цього божевільного збудження скажено билося не в такт, мовби йому раптом стало забагато місця в її тілі. Вона подивилася на Євгена, він також зблід і глибоко дихав, йому бракувало повітря.
У приміщенні пахло хлоркою і невідомими їм дезінфекційними засобами.
Вони знали, що йдуть на таку важливу зустріч, але не сподівались, що ще не побачивши нікого з дітей, саме приміщення і його атмосфера так глибоко вразять їх.
– Людям, які працюють тут із дітьмисиротами, треба поставити пам’ятник ще при житті, – тільки й вимовив Євген. – Ідімо до директора, вона сказала, що її кабінет на другому поверсі.
Керівник цієї сумної установи була привітною і лагідною. Уважно вислухала прохання молодих людей, розпитала про їхній фінансовий стан, роботу, освіту, родину і про їхнє життя взагалі, детально розповіла, які папери вони повинні зібрати для передання дитини в родину, і сказала, що вони навіть сьогодні можуть познайомитись із дітьми у притулку.
– Я розумію, що це хвилюючий момент… Зустріч із дітьми не може вас не зворушити, – сказала вона, проводжаючи їх у гральну кімнату. – Але намагайтеся бути спокійними і веселими, у нас дуже приязні і хороші діти. Старші, правда, – трішки залякані, бо вже розуміють, де вони перебувають. Багатьох із них забрали від недолугих батьків, а малесенькі – ще щасливі, бо не відають, бідачки, де вони і що їх чекає в подальшому житті, – вона важко зітхнула. – Я давно тут працюю, набачилась усякого. Не знаю, як серце моє ще витримує споглядати кожен день, як ці дітки в нас ростуть, а потім, тільки ми поставимо їх на свої ніжки, чогось навчимо, треба їх віддавати по етапу – у школу-інтернат. А там таке важке життя на них чекає!!! Не хочу про це думати і говорити, – усміхнулась.
– Я втішена, що хоч одна дитиночка сьогодні знайде собі батьків. Я була б щасливою, як би люди частіше приходили до нас і стелили б перед нашими дітьми рушничок щасливої родинної долі… Хай би ми й роботи не мали, зате ці діти мали б батьків. Я й сама планую взяти собі на виховання дитину, бо не маю власних. Але на сьогодні це тільки мрія, хочу вмовити свого чоловіка… Дуже важко споглядати за життям цих малюків. Серце розривається на шматки не один раз… – Вона знову глибоко зітхнула і відчинила двері у велику кімнату.
Марічка наперед прийняла заспокійливі пігулки, щоб не плакати від самого порога.
У великій гральній кімнаті було чисто і затишно, та їй здалось, що в повітрі стояв невидимий, але відчутний дух дитячої туги і сирітства.
Дівчатка і хлопчики гралися разом, порозсідались та порозлягались на килимі і складали свої замки та фортеці з різнокольорових кубиків та конструкторів, хто бавився ляльками, хто малював. Діти були різного віку – від одного року до п’яти. Марійка не могла їх охопити одним поглядом, дітей було